Металеві ложки в українських селах з'явилися у 1930-х і були переважно алюмінієвими. Доти люди їли дерев'яними.
— Ложки роблять із м'якого і сухого дерева: із липи, клена. Гарні виходять із осокора, — пояснював якось ложкар Борис Півторацький з містечка Буча під Києвом. — І обязатєльно, щоб вона була легка — тоді вкусніше їсти.
Колись дерево рубали для ложок на Палажки — 4 травня. А потім 2–2,5 місяця висушували його в тіні. Свої вироби "різали" простим ножем. Нині використовують різноманітні різці.
— Щоб вибирати ложку (її середину. — Gazeta.ua), робимо собі кузнєчним способом "клюкар" — такий наче півмісяць. Щоб верх обробити, кінчик коси вставляємо в ручку для удобства. Потім ножем підправили, стікляшкою пошкребли і наждачною бумажкою зачистили, — ділиться майстер секретами виготовлення. — Батько мій казав: "Ну шо ти, як бабушка картоплю чисте! Треба по-ложкарському прийому, плавненько, з любов'ю. Хороший майстер, то у нього й спіх хороший". Зараз ці столові прибори більше на станку точать, але це легко робиться. Ну, це не мій профіль.
Виточені ложки користуються меншим попитом і коштують дешевше — від 3 до 10 грн — залежно від розміру. Виготовлені вручну — від 7 до 30 грн. За сім годин роботи майстер "ріже" до десятка ложок.
На початку 20 ст. своїми виробами славилися села Груні на Полтавщині. На один віз укладали до 11 тис. грунських "білих ложок" із кленового дерева і везли на ярмарки Полтавської та Харківської губерній. Там за тисячу грунських приборів давали 17 царських рублів. За ці гроші можна було купити добру корову.
Розписні ложки-"московки" привозили з Росії. Їх купували переважно для дітей. В Україні ложок не розписували й не лакували.
— Сам я родом із Богуславщини. У нас же як? У Дибенцях горшки роблять, а в нас у Тептіївці — ложки. Зараз всі пороз'їжалися, а старі повмирали. У селі був знаменитий ложкар Царенко. Він усіх вчив, як їх робити. А я різати навчився від свого батька, — розповідає Борис Півторацький.
Ложка складається з держака і їдака. Залежно від місцевої традиції та призначення могла бути кругла й продовгувата, з великим і малим держаком.
— Така-от велика ложка — мішать, пробувать, коштувать, — показує майстер півметрову липову. — Ранче такими пользовалися на тракторній бригаді. Варили первоє, второє й третіє в каструлі шестівєдровой. Там картопляне пюре, м'ясо і подліва, соус. Оцією продовгуватою — ополоник називається — можна наливати кампот, бульйон. А цими дрібними — їсти. Чоловіча ложка — солідніша, жіноча — поменче буде. Ну а ці, — показує на невеликі, завбільшки з десертні, — для дітей.
2 
1
Коментарі
3