15-річною Софія Русова відкрила перший у Києві дитячий садок
"Долю свою вирішила я тоді, зреклась мистецтва, взялася за школу, – пише про себе в мемуарах Софія Русова, уроджена Ліндфорс. – Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла. Скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі. Але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову й знову в різних обставинах кликало мене до цієї самої "педагогіки". Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись од всякої традиційності, формалізму. Все, чого я вчила, я викладала на свій лад, переводячи на практиці великі думки філософів, педагогів. Чи то була географія, чи французька мова – усього я навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку: і малих по дитячих садках, і дорослих на вечірніх курсах недільних шкіл. Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може, в цьому були й мої помилки й мій успіх. Душа дітей, їхнє задоволення – от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила всі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення і задоволення, то й я відчувала це задоволення. Коли я гралася з ними, то теж переживала хвилювання тої чи іншої гри".
1871-го разом із сестрою Марією вона відкриває перший у Києві дитячий садок.
– Ви самі ще дитина, хто ж вам довірить дітей? – говорить попечитель шкільної округи Платон Антонович.
Софії на той час було 15 років, Марії – 26. Але дозвіл дає.
Сестри винаймають 4-кімнатне помешкання на вул. Старокиївській. Це були клас і зала – для садка, ще дві кімнати – для проживання. Займаються з дітьми до 14:00. Далі – прогулянка із племінницями Ольгою та Зінаїдою, обід і підготовка до наступного дня. За короткий проміжок часу вже мають два десятки дітей. Вихованками сестер стають, зокрема, доньки драматурга Михайла Старицького – Марія та Людмила, майбутні актриса й письменниця.
"Мані коло 6 років, але вона така велика на зріст, що була вища за всіх дітей, – Софія згадує Марію Старицьку. – Вона любила збирати коло себе дітей і оповідати їм українські казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми забороняли їй лякати дітей. Але розказуючи вона захоплювалася, і страшні примари мимо її волі виростали в її творчій фантазії".
Її батька описує так: "Він мріяв перекладами збагатити нашу вбогу на той час літературу, але йому бракувало слів, виразів, і він мусів витворювати, беручи народні корені й додаючи до них ті чи інші наростки, та вишукував у багатій скарбниці народної мови відповідні вирази. Він перекладав Лермонтова, Пушкіна, Гоголя, Некрасова. На нього нападали за його інший раз штучну мову, сміялися з його "кування" слів, але без його праці ми ще довший час сиділи б на етнографічній мові".
Софія і на 16 років старший Михайло Старицький заприятелювали. На той час він зарекомендував себе як перекладач. Устиг видати українською казки Андерсена, сербські пісні. Підписує її прізвищем свій водевіль "Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка". І цензура пропускає твір – через "неукраїнське" походження автора.
Сестри винаймають більше помешкання на початку вул. Фундуклеївської – тепер Богдана Хмельницького. Бельетаж – другий поверх – із балконом використовують для занять із дітьми й життя. На першому поверсі облаштовується їхній брат Олександр із сім'єю.
Через Старицького Ліндфорси знайомляться із членами організації "Стара громада" – філологом Павлом Житецьким, істориком Михайлом Драгомановим, антропологом Федором Вовком.
"Високий, чорнявий, із чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, із владними рухами, високим чолом, – описує Софія етнолога й поета Павла Чубинського, організатора Південно-західного відділу Імператорського географічного товариства. – Тип організатора, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і провадить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні, він так хотів показати в ті глухі часи всю багату індивідуальність її народу, всю красу її фольклору".
А ось як вона згадує композитора Миколу Лисенка: "Був типової мистецької вдачі. Він любив музику, любив Україну. І це останнє почуття перемагало перше. Він поставив собі метою служити українській музиці, і через те писав лише на українські тексти і не згоджувався на їх переклад московською мовою. Через те його опери не ставилися на російській сцені і, не маючи необхідної на ті часи російської апробації, лежали в теці композитора аж до самої його смерті або виставлялися на українській сцені з далеко невідповідними силами й незнавцями музики".
Михайло Старицький пропонує використовувати помешкання Ліндфорсів "для громадянства". Влаштовують там кілька літературних вечірок, на яких читають заборонені владою твори сучасників. А ще театральні вечори – готують вистави "Чорноморський побут" і "Ніч перед Різдвом". Друга виходить настільки успішною, що її ставлять у міському театрі. Софія грає одну з бабів, які приносять звістку про смерть Вакули. А в ролі коваля – молодий учитель грецької мови Першої гімназії Олександр Русов. Саша Ангел, як називають його товариші за веселу вдачу та любов до співів.
Марія одразу звертає увагу на інтелігентного юнака. Софія на початках ставиться до нього глузливо. Згадує першу зустріч: "Я змогла тільки висміяти цього співака за його сірі широкі штани. І в обличчі, і в манерах було стільки своєрідного, оригінального, неподібного до всіх тих урівноважених "комільфотних" людей, яких я бачила раніше, що я ніяк не могла відразу поставитися до його серйозно. Голос у Саші Ангела справді був гарний".
1873-го Русов звільняється з гімназії. Причина – відмовився підписати протокол про відрахування учня. Несправедливе, на його думку. Переїжджає до Петербурга, готує дисертацію магістра слов'янознавства. Пропонує Софії одружитися. Їй ще не виповнився 21 рік, тому треба отримати дозвіл від родичів. Старший брат Олександр відмовляє.
Софія їде до Петербурга. З Олександром винаймають невелику кімнату, розділену фіранкою. Чоловік заробляє приватними лекціями. Софія працює у двох міських школах. Як рекомендації надає звіти з київського садка.
30 серпня 1874 року без відома родини беруть шлюб у церкві Святого Симеона. За посадженого батька має бути Михайло Драгоманов, але він не може приїхати – саме організовує в Києві III Археологічний з'їзд. Присилає своє благословення. Дружки – товариші Олександра на прізвища Магденко та Гольдштейн. За весільного батька і світилку – Микола Лисенко з дружиною Ольгою.
"Коли я увійшла до церкви, "салопниці" (жебрачки, що під храмом просили милостиню. – Країна) зашепотіли: "Убого венчается!" – бо я була без фати, згадує Софія. – Вийшли ми з церкви й не знали – що ж далі? Олександр Олександрович запросив усіх до нас, а дружки побігли чого-небудь купити – хто шампана, хто ковбаси. Лисенко заграв свій чудовий твір – рапсодію на пісню "Золоті ключі", яку присвятив мені. Це був єдиний, але чудовий весільний дарунок".
До 15-річчя смерті Тараса Шевченка "Стара громада" вирішує видати "Кобзар". У братів поета купують права на рукописи. Федір Вовк науково вивіряє тексти. Олександр і Софія Русови ретельно перечитують їх. Перший том складається з дозволених російською цензурою творів, другий – із заборонених. Книжку друкують у Празі.
Навесні 1876 року подружжя повертається в Україну. А восени 1882-го Софію арештують. Помешкання обшукують. Не знаходять нічого, хоч у сховку між стелею і горищем лежать шрифти підпільної газети "Народна воля".
– Не так страшні революціонери, як оті "ліберали фарисеї", – говорить тоді жандармський полковник. – Ви гірша за терористку, бо вмієте приваблювати до революції широке громадянство.
"Була тепла рання осінь, усі вийшли разом зі мною з хати. Коло дверей стояло два звощики-фаетони: в один мала сісти я з жандармським офіцером, у другий – два прості жандарми з пакунками моїх паперів і листів, – оповідає Софія Русова. – На обличчі офіцера грала усмішка самовдоволення – він захопив цінну здобич. У ті часи звикли ставитися до революціонерів як до невихованої молоді, що з голоду та темноти "лізе в революцію". А тут арештована жінка з інтелігентного громадянства, досить популярна через свого чоловіка в Києві".
Три місяці Софія проводить у Лук'янівській тюрмі – "у діда Лук'яна", як тоді говорили. Їй забороняють навіть вишивати.
– Хіба ж вам можна довірити голку? – кепкує жандарм.
Брат Олександр Ліндфорс вносить 10 тис. руб. застави – річний оклад чиновника вищого рангу. Софія, щойно виходить із в'язниці, розціловує брата.
– От так революціонерка! Тішиться, наче гімназистка! – сміється він
Подружжя Русових пережило 13 обшуків і п'ять арештів
1856, 18 лютого – Софія Ліндфорс народилася в селі Олешня Городнянського повіту Чернігівської губернії у дворянській родині. Батько – полковник Федір Ліндфорс, швед за походженням. Мати Анна Жерве – француженка, донька генерал-губернатора Омська.
1865 – вступає до Фундуклеївської жіночої гімназії в Києві. Вчитель німецької мови відмовляється давати лекції: мовляв, не може навчити дівчину нічому новому. Захоплюється музикою, грає на піаніно по 5–6 годин на день. За п'ять років закінчує гімназію із золотою медаллю.
1874 – переїжджає до Санкт-Петербурга, де одружується з Олександром Русовим (1847–1915). За статистичний опис Чернігівської губернії дістав від Петербурзького вільно-економічного товариства золоту медаль. Народжується троє дітей: Михайло (1876–1909) – політичний діяч, Любов (1880–1960), Юрій (1895–1961) – біолог, жив у Румунії.
1876 – подружжя повертається в Україну. Часто змінює місце проживання. Софія працює повитухою поблизу Борзни на Чернігівщині, вчителює в рідній Олешні. П'ять років родина живе в Одесі.
1881 – перше ув'язнення за зв'язки з революціонерами. Відтоді постійно перебуває під наглядом поліції. Загалом подружжя пережило 13 обшуків і п'ять арештів.
1917 – очолює відділ дошкільної освіти і виховання в уряді Української Народної Республіки. Водночас викладає у новоствореному Кам'янець-Подільському університеті. Після поразки визвольних змагань 1921-го живе в еміграції – у Польщі та Чехії. Стає професором Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі.
1940, 5 лютого – Софія Русова помирає у Празі. Похована на Ольшанському цвинтарі, неподалік могили поета Олександра Олеся. На надгробку написано: "Раз добром зігріте серце вік не прохолоне".
2 
1
Коментарі