Олександр Лотоцький переїхав до Санкт-Петербурга, щоб видавати українські книжки
"Є діячі серед українського громадянства, що їх ім'я раз у раз у всіх на устах, бо вони стоять постійно на очах, займаючи перші місця в громадській ієрархії, – пише історик Дмитро Дорошенко в статті "Лицар праці й обов'язку", опублікованій 1934 року в календарі "Дніпро" у Львові. – Але є в нас і такі діячі, що працювали непомітно для широкої публіки, що мусіли укривати своє ім'я або виступати під псевдонімами. Що започаткували або переводили дуже важні справи, а широка громада про це навіть не догадувалася. Що ніколи не знали поділу між "великими" й "малими" ділами та виносили на своїх плечах увесь тягар так званої чорнової роботи, без якої, одначе, немислимий був би поступ нашого національного руху".
Ця стаття – про Олександра Лотоцького, який відзначав 45-річчя літературної та 40-річчя наукової діяльності. Він народився 21 березня 1870-го в селі Бронниця – тепер це Могилів-Подільський район Вінницької області. Українські погляди перебрав від батька – священика.
"М'який, делікатний у поводженню, він був твердий у своїх переконаннях та засадах, – згадує його Олександр Лотоцький у першій частині своїх спогадів "Сторінки минулого", вперше надрукованих 1932-го у Варшаві. – Національне почуття його було щире, природне. Не робив він собі з того засадничої справи, українська стихія була для нього надто натуральною, безперечною річчю, щоб над тим розумувати, і весь характер нашого родинного життя був суто український. Українська мова була виключною мовою у нас і в родині, і в зносинах зі стороннім оточенням – із сусідами священиками, з місцевою адміністрацією, офіціялістами сусідніх маєтків. Навіть більше – за всієї делікатности свого поводження з людьми, батько мій звичайно не міг здержатись од іронічних, дошкульних зауваг на адресу тих, хто ненатурально намагався вдавати з себе "русскаго человека".
Повне празьке видання творів Тараса Шевченка – у двох томах, у розкішній блакитній оправі із золотим витиском та обрізом – у домі Лотоцьких вважалося реліквією. Олександр часто влаштовував публічні читання віршів. Згадує, що найбільшим шанувальником поезій був церковний староста Тарас Шпилька.
"Бувало, після відправи вечірньої принесе він ключі од церкви, сядемо з ним на ґанку і вичитую йому "Кобзаря", – оповідає Лотоцький. – Захоплюється декламатор, захоплюється й слухач та плаче щирими сльозами, незважаючи навіть на те, що повз ґанку вештаються наймички та хлопці й посмішкуються з такої сентиментальности пана церковного старости".
20-річним Лотоцький перебирається до Києва – навчатися в духовній семінарії. Одразу береться розшукувати однодумців. Навіть приглядається до перехожих, що снують вулицями міста. "Довго стояв я на Хрещатику перед крамницею зі сріблистим написом на блакитному тлі: "С.В. Кульженко", уявляючи собі того довговусого українського крамаря Кульженка, що в українській столиці – напевно! – пересякнутий українськими національними інтересами", – пише.
Та майже всі магазини пропонують російськомовну літературу. І тільки у вітринах миршавеньких книгарень на Подолі – лубочників Наголкина, Ґубанова, Ґомолінського – можна бачити кілька українських брошурок для народу.
При семінарії діє нелегальна українська громада. Її заснував дяк Йорданської церкви на Подолі Лука Сачковський. У своїй хаті на задвірках храму він влаштовує таємні збори. Читають реферати на історичні, літературні й політичні теми. З міркувань конспірації кількість членів не перевищує 30 осіб. Семінарську громаду підтримують "старші". Історик Володимир Антонович щонеділі по обіді читає історичні лекції.
"Серце моє стиснулося болем, коли я на лавочці Михайлівського бульвару нетерпляче почав розглядати сю дорогу книжку, – пише Олександр Лотоцький про нове видання "Кобзаря", підготовлене "Старою громадою". Він придбав його 1890 року в книгарні на вул. Прорізній. – Як її немилосердно було пошкальовано, коли порівняти з моїм двохтомовим "Кобзарем" празького видання. Наче з живого тіла немилосердним ножем повирізувано з тексту найдорожчі речі. І я тут відновляв з пам'яти те, що в книжці позначалося лише рядками крапок. А багатьох річей – то й зовсім тут не дошукався".
Виправити ситуацію береться невеликий гурток однодумців, що збирається навколо письменника й видавця Олександра Кониського – його називають "політичним мозком" українського життя. Серед них й Олександр Лотоцький. Налагоджують стосунки з кількома видавцями. Вже через кілька місяців київська цензура засипана рукописами. Та пересилає їх до столиці – Петербурга, бо дозвіл на друк українських творів дає Цензурний комітет, а остаточне рішення приймає "Главное управление по делам печати". Багато матеріалів гине в нетрях цензури, але щось таки отримує "добро". За якийсь час гурток друкує низку брошур. Приміром, оповідання Олександра Кониського "У тісної баби" та казку Івана Франка "Абу-Касимові капці".
До 100-річчя "Енеїди" Івана Котляревського 1898-го гурток береться за реалізацію "гранд-проекту" – збірника найкращих творів українських поетів за століття, що минає. Називають його "Вік". "Яких примхів, претензій та скарг довелося наслухатись! – згадував Олександр Лотоцький. – А скільки авторів тяжко було ображено, що їх не заведено до Пантеону. Один сто рублів давав на видавництво, аби лише один вірш його умістили. Але ми твердо додержували засадничих позицій і не кривили душею ні з непотизму, ні для мамони, хоч тої мамони дуже нам бракувало".
Книжку погоджується видати друкарня Шульженка в кредит. Члени гуртка збирають до 200 крб. Стільки Олександр Лотоцький міг заробити за п'ять місяців праці в київській Контрольній палаті. Борг становить удесятеро більшу суму. Щоб покрити бодай частину витрат, оголошують попередню передплату. Рекламу друкують в "Епархиальных ведомостях", замовляють 20 тис. листівок. Гроші на їх розсилку позичає цукрозаводчик Василь Симиренко. На запевнення Лотоцького, що згодом повернуть, іронічно посміхається.
Та книжки розходяться, як гарячі пиріжки. На рахунки гуртка щодня падають гроші. Друкують додатковий тираж. Створюють видавництво, яке також бере назву "Вік". Головна його проблема – цензура. Аби боротися з нею, Лотоцький переїжджає до столиці імперії – Санкт-Петербурга. Там активно спілкується з депутатами Державної думи з України. У його домі часто зупиняються земляки.
"Приїздючи до Петербурга, М.С. (Михайло Сергійович Грушевський. – "Країна") звичайно спинявся у мене, – пригадує. – Се складало нам з дружиною велику втіху у нашому перебуванню на чужині в одірваності од України. Вставав він рано і зараз сідав за працю – за писання. Бувши дуже короткозорим, міг писати, коли очі близькі були до паперу, – отже, спеціяльно тримали ми для нього низький стільчик дитячий, на якому й сидів він, працюючи перед бюрком. До сніданку – десь о годині 9-й – на бюрку вже лежала купка списаних листочків. Затим – телефони, чи хтось до нього, чи він кудись. Поміж численними побаченнями встигав побувати в бібліотеці, використати книгу, якої не міг знайти в іншому місті, списати чи скоригувати якийсь архівальний документ до біжучої праці. Використати його самого можна було хіба за сніданком та обідом або вже увечері, по зборах у нас чи коли повертався з якихось зборів. Тоді, поза діловими оповіданнями про наслідки свого рухливого дня, розсипав іскри добродушного чи їдкого гумору"
"Єдиною розривкою для нас із дружиною був театр"
"Нормального особистого життя у мене не було, – пише Олександр Лотоцький у спогадах. – Того, яким звичайно живуть люде в нормальних обставинах, одводячи певний обсяг часу для спочинку по зарібковій праці, для радостей родинного життя, врешті і для розривки. Єдиною розривкою, якої ми собі з дружиною не могли вже одмовити, був театр".
Із донькою священика Німфодорою Руденко знайомиться влітку 1896 року. Через кілька місяців беруть шлюб у її рідній Сидорівці – тепер Корсунь-Шевченківський район на Черкащині. Дружби – кандидат богослов'я Сергій Липківський і Микола Міхновський, автор праці "Самостійна Україна". Більше місяця їздять по родичах на Поділлі та Київщині. Згодом народжуються діти – Оксана й Борис.
Через чотири роки після весілля родина переїжджає в Санкт-Петербург. Більшість часу Лотоцький проводить за роботою. Згадує вечори, коли вдавалося поспілкуватися з дружиною: "Положивши дітей, могли ми врешті поговорити, думками обмінятися, розважити над обставинами власного життя й ширше. А там – я за чергову роботу, а вона – за читання тут таки, в мойому кабінеті, біля мене. Читала багато, довгі вечорі у моїй відсутності заповнювала читанням. Щодо статей журнальних та белетристики звичайно була моїм референтом та порадником, що оте й те таки конче прочитати треба. Та й взагалі не було такого значнішого факту в життю громадському, щоб ми спільно не порозумівалися".
Лотоцький кожного літа відправляє дружину з дітьми до тестя. "Оте перебування в українському селі було найбільш дійсним джерелом національної стихії в дитячих душах", – писав.
Працював генеральним писарем і послом у Константинополі
"З українських діячів, винесених революційною хвилею на міністерські становища, ніхто так не надавався до цього, як Олександр Лотоцький з його довголітнім досвідом, здобутим службою у вищих центральних установах московської імперії", – пише історик Дмитро Дорошенко.
Лютнева революція 1917 року застає Лотоцького в Петрограді – так з початком Першої світової війни став називатися Санкт-Петербург. Тут він очолює Українську національну раду. Зустрічається з головою Тимчасового уряду Георгієм Львовим – аби залагодити українські питання. Спілкуванням розчарований: "Благенький дідусь добродушно слухав, м'якенько запитував, уникав рішучого слова та не давав певної відповіді, – наче події не мчаться стрімголов та не треба їх у життю доганяти".
У травні Тимчасовий уряд призначає Дмитра Дорошенка генерал-губернатором Галичини й Буковини – відвойованих в Австро-Угорщини. На посаду губернського комісара той запрошує давнього знайомого Лотоцького. Але дуже скоро російські війська полишають окупований край. Лотоцький знову в Києві, працює генеральним писарем в уряді УНР. Після перевороту гетьмана Павла Скоропадського у квітні 1918-го отримує посаду міністра культів.
– Основна засада української держави полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква, – заявляє під час церковного Собору 12 листопада 1918 року. – Цього однаково вимагають інтереси і держави, і церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитися на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі.
На початку наступного року в Києві – чергова зміна влади. Новий уряд – Директорія – відправляє Лотоцького послом УНР у Константинополь. Знову намагається добитися самостійності для української церкви. Кілька разів зустрічається з містоблюстителем патріаршого трону митрополитом Дорофеєм. Завершити справу не вдається. Після окупації Туреччини військами Антанти 1920 року залишає посольські обов'язки й виїжджає до Відня. В Україну більше не повернеться – помре 22 жовтня 1939-го у Варшаві.
1 
1
Коментарі