Нюрнберзький трибунал над комунізмом уже неможливо провести, вважає французький історик Стефан Куртуа
Як у Франції сприйняли вашу "Чорну книгу комунізму"?
– Над нею працювала низка істориків, серед яких були і чех, і поляк. Але оскільки нею опікувався я, то мені довелося захищати текст у Європі та закликати суспільство до глибших роздумів про природу тоталітаризмів. У Франції вихід "Чорної книги комунізму" спричинив величезний скандал у медіях, інтелектуальних і політичних колах. Газета Le Monde розкритикувала книжку. А комуністична намагалася її зацькувати. Тоді, наприкінці 1997 року, Францію охопила політична криза. І прем'єром була людина з Соціалістичної партії, колишній троцькіст Ліонель Жоспен. А в уряді працювали чотири комуністи.
По-перше, ліві ЗМІ стверджували, що неможливо підрахувати кількість жертв комунізму. І якщо це роблять, то пересмикують реальність. Мовляв, були, звісно, перегини, але в кого їх не було. По-друге, протестували проти критики самої комуністичної ідеології. Вона, мовляв, шляхетна і позитивна – просто застосовували її неправильно. Я ж стверджую, що комуністи дуже чітко втілювали на практиці те, у що вірили. Якщо дотримуватися марксизму, інакше не вчиниш. Проблема саме в комунізмі як ідеї, а не в неправильному її застосуванні. По-третє, їх бісить порівняння комунізму з нацизмом як злочинних тоталітарних ідеологій.
У Франції лівий рух – цілком марксистський. Наприклад, 1998 року, на 150-й ювілей Маркса, перший секретар Соціалістичної партії публікує статтю, у якій вихваляє німця. Як гадаєте, хто це був? Сьогоднішній президент країни – Франсуа Олланд. Після 1945-го комуністи висунули ідею, що вони завжди боролися за свободу, бо виступали проти нацизму. А хто їх критикує, той або фашист, або неофашист. Саме такий погляд панує на Заході: або ти лівий, або фашист. Ліберальну критику комунізму у Франції не сприймають.
Що французи знають про злочини комуністичних режимів у інших країнах, зокрема в Україні?
– Збереглося уявлення, що в Радянському Союзі, зі змінним успіхом, таки будували соціальну державу, заможну, з величезними економічними досягненнями й добробутом людей.
У нашому суспільстві є певні теми, на які накладено табу, – не хочуть про це говорити, і край. Взяти хоча б Французьку революцію. Її дуже шанують, але вона мала стадію екстремізму в 1793–1794-х. Тоді в департаменті Вандея на заході країни селяни підняли повстання проти революційного уряду під гаслами щодо відновлення монархії. Республіканці знищили понад 10 тисяч повстанців, членів їхніх родин, дітей, жінок, священиків – за наказом Комітету громадського здоров'я на чолі з Робесп'єром. За 200 років на державному рівні Франція не спромоглася визнати це злочином.
Так само й зі сприйняттям комуністичних злочинів. Коли розповідаєш, що більшовики організовували Голодомор в Україні, що до 1941-го були союзниками нацистів, громадськість обурюється. Бо якщо погодитися, що комунізм – злочинний, то потрібно переглянути чимало міфів, на яких будувалася самосвідомість багатьох французів у ХХ столітті. А це незручно. Простіше відкинути інформацію, що не підходить, ніж копирсатися у власних помилкових судженнях.
Яка логіка тих, хто не визнає Голодомору в Україні геноцидом, зокрема комуністів?
– Комуністи скрізь однакові – і в Україні, і в Росії, і у Франції. Вони відмовляються визнавати цей геноцид, бо інакше зганьбляться перед історією. Деякі досі стверджують, що голоду в Україні в 1932–1933 роках не було.
Більшовицький режим здійснював злочини проти людства ще з 1917–1918-х. Це масові вбивства священиків, повстанців, полонених, продрозкладка, терор, а далі – придушення національних рухів у багатьох країнах, які ввійшли до складу СРСР. Проте саме Голодомор має дуже специфічний, геноцидарний характер масового знищення. На відміну від нацизму, це був не расовий геноцид, а класовий. Він стосувався чітко визначених соціальних класів – селян, власників, інтелігенції тощо. А термін "клас" – із марксистської теорії про класову боротьбу – засадничої доктрини більшовиків. Нею вони легітимізовували всю свою політику й дії. За часів Йосипа Сталіна сюди додалася національна складова. Адже саме ненависне йому селянство та дрібні власники були серцевиною української нації.
Комуністи, прийшовши до влади, взялися знищувати цілі прошарки людей, щоб змінити структуру населення, як нацисти?
– Так, масові вбивства і навіть геноцид під пануванням комуністів – далеко не "привілей" самої України. Мао Цзедун божевільною ультракомуністичною ідеєю "Великого стрибка" спричинив смерть щонайменше 40 мільйонів китайських селян між 1959-м і 1961 роками. А провідник камбоджійських комуністів Пол Пот 1975–1978-го знищив два мільйони співвітчизників. Населення країни становило вісім мільйонів, тобто вбили кожного четвертого. І всі ці жертви – з утопічної ленінської доктрини, що історією рухає класова боротьба.
Володимир Ленін 1902–1903-го вигадав партію професійних революціонерів – ВКП (б). Вони мали змінити суспільний лад, заборонити або знищити всіх опонентів і стежити за тим, щоб не з'явилася будь-яка опозиція. Бути базою нового, тоталітарного режиму. Ця партія офіційно мусила захищати права пролетаріату – тобто людей, які безпосередньо виготовляють товари та надають послуги, і прибрати інші класи, які вони називали "паразитами", "буржуями". Для цього Ленін виступав за заборону всіх інших політичних сил. Досі у світі такого ніде не було. Політичний процес – це боротьба між різними позиціями для досягнення кращого результату. Ленін натомість організував із більшовиків партію-державу. Вона мусила мати монополію на політику і не лише створити "нову людину", але й нову цивілізацію. Усе це – марення божевільного. Та саме ленінські ідеї згодом скопіювали Беніто Муссоліні й Адольф Гітлер.
Одна з найголовніших особливостей тоталітарних режимів – керувати за допомогою масового терору, який може мати більшу чи меншу інтенсивність. Тобто час від часу робити репресії то м'якшими, то суворішими. Ключові елементи терору – секретність, контроль інформації та масована пропаганда. Більшовики, приміром, заперечували український голод та зберігали його в таємниці. Розгорнули пропаганду, що вихваляла успіхи тамтешнього сільського господарства. Та була наскрізь брехлива, поширювали її насамперед серед комуністичних партій західних країн. А також серед політиків та інтелектуалів, яких Ленін називав "корисними ідіотами".
Які сьогодні комуністи Заходу?
– Вони змушені шанувати закони демократії. Проте в основі їхніх ідей нічого не змінилося – досі вірять у класову боротьбу, непримиренну битву між пролетаріатом і буржуазією. Їх партії продовжують працювати в міжнародній мережі, створеній Леніним і зміцненій Сталіним. І вони досі намагаються посісти якнайбільше державних посад. За будь-яку ціну. Щоб впливати на світ бодай ідеологічно. Це не означає, що людина відверто визнає себе комуністом, – там важливе не стільки визнання чи самоідентифікація, скільки ідеологічна робота. Зокрема й для того, щоб ніхто не говорив про злочини, вчинені комуністами в минулому. Приклад, з яким зіткнувся я, – масовані кампанії як проти "Чорної книги комунізму", так і проти мене особисто.
Особливо нападали на порівняння комунізму з нацизмом. Мовляв, природа комунізму – еґалітарна, він захищає рівність між людьми. Тому його не можна порівнювати з нацизмом. Але ж комуністична ідея – еґалітарна лише для своїх, як і нацистська. Для класів "непролетарів" у комуністів ніякої рівності не передбачалося, як і для "неарійців" – у нацистів. Різниця в тому, що нацисти здійснювали расовий геноцид, а комуністи – класовий. І відмінність між ними лише в тому, кого саме знищувати, а не в тому, знищувати чи ні. Тому комуністична ідеологія злочинна за визначенням.
Оскільки не було комуністичного Нюрнберга, декомунізація світу чи бодай Європи не відбулася подібно до денацифікації Німеччини. І зараз комуністи знов піднімають голови на Заході. Почалася економічна криза – одразу ж: "А ми казали!" І давай пропагувати Маркса. Молодь утворює ліві організації, бо молодих завжди приваблюють ідеї змінити світ. Просто, коли вони утворюють праві організації, їх називають неонацистами і всіляко утискають. А коли ліві – практично з тими ж методами й схожими ідеями – їм сприяють.
Чому досі не здійснили європейський суд над комунізмом? Коли він стане можливим і що для цього потрібно?
– Щось подібне до Нюрнберзького трибуналу організувати нереально. Для цього треба мати підсудних у тілі і крові. Посадити їх на лаву і проводити процес. А всі найголовніші комуністичні злочинці – ті, хто віддавав накази про масові вбивства, – вже мертві. І чимало з них пішли з життя у власних ліжках на початку 1990-х. Їх так і не судили. Російський дисидент Володимир Буковський хотів організувати процес над компартією Радянського Союзу, але не отримав жодного політичного сприяння у своїй країні навіть за часів відносної демократії. Бо гени КҐБ та номенклатури залишилися в російському суспільстві, а, тим більше, у владі. Отже, єдиний трибунал над комуністами – це суд історії.
Тому вони наполегливо борються за те, щоб на них не падала навіть тінь підозр у злочинах минулого. Разом із Володимиром Путіним, колишнім каґебістом, вони досі при владі у Росії: блокують доступ до всіх архівів спецслужб і державних органів, переслідують "Меморіал" (правозахисна організація, що вивчає злочини комуністичного режиму. – "Країна").
Обов'язок істориків – день за днем встановлювати факти, накази, злочини. Щоб відтворювати в людей пам'ять про те, що справді було.
3 
1
Коментарі