– Антоша, бл…дь, сколько раз повторять буду! В картины нельзя тыкать пальцами! – бурчить до сина-школяра пузатий лисий чоловік. Тримає два смартфони. Шорти сповзли так, що видно половину трусів. – Нас поимели на 15 євро за вход, а из-за тебя сейчас еще штраф выпишут.

Стою перед "Сікстинською мадонною" Рафаеля у Дрезденській картинній галереї. Шанс роздивитися картину буде, коли одна орда туристів піде, а інша не встигне з'явитись.

– Антоша, ставай сейчас же между этих обезьян, – чоловік показує пальцем на ангелів у нижній частині картини Рафаеля.

Батько із сином роблять селфі.

– Так, все, – каже полегшено. – Сейчас твоей мамаше отошлю фото – и пойдем пить пиво с колбасками.

За росіянами до картини підбігає група китайців. Клацають себе за допомогою селфі-палиці.

Вирішую не чекати, прямую на балкон. Підходить жінка, на вигляд років 50. Ламаною німецькою просить сфотографувати. Запитує, звідки я.

Виявляється, пані Ліда – зі Львова. Має п'ятьох дорослих дітей. У подорож поїхала сама. Просить провести екскурсію містом, бо боїться заблукати.

Про будь-який вдалий збіг обставин каже: "з Божою поміччю". Дивиться на мене, сміється: "Вас мені теж Бог послав".

Доки ходимо вуличками Дрездена, мрію про чашку кави.

– Колежанка віддала стікер розчинної, а я кави не п'ю, – каже супутниця, сідаючи на лавку на набережній Ельби. – У мене є окріп у термосі і чашечка. Зробити вам кави?

– Будь ласка, – усміхаюсь. – Вас мені Бог послав.

×