Поетесу Олю зустрів біля переходу. Торгує домашньою бібліотекою: художня література, довідники, словники. Познайомилися чотири роки тому на поетичних читаннях у луцькій кав'ярні "Театральна". Вона намагалася копіювати стиль Лесі Українки з претензією на сучасність. Римувала кров з любов'ю.
Тоді розповіла, що читати не любить – тільки писати. Її хлопець Назар бурчав: "Олю, так не можна". Він викладав українську літературу в університеті, грав на баяні. Дбав про інтелектуальний розвиток коханої. Знайомі казали, що вони – не пара, лід і полум'я. Причому Оля – лід.
– Назік торік помер, – каже вона і закладає пасмо немитого волосся за вухо. – Всю квартиру нашпигував макулатурою. Хотіла викинути, але бач – на кожен товар є покупець. От і продаю.
Питаю, в яку ціну оповідання Чехова.
– По дружбі – 70. Цю збірку Назік подарив мені на день народження, – продовжує. – Так розсердилася. Що це за подарок такий? Хоч би цукерок коробку, а то толку.
Купую книжки й іду на тролейбусну зупинку. Доки чекаю, роздивляюся видання: рік, наклад, місто, де випустили. На форзаці читаю – "Моєму Сонечку, моїй любій Олюсі в день народження! Я щасливий, що ти в мене є". Гортаю далі. На 167-й сторінці знаходжу приклеєний конверт із написом "А це тобі сюрприз". Всередині – 100 доларів.
Вертаюся у перехід до Олі й розповідаю про знахідку.
– Ой, Назік-Назік, – хитає головою, усміхається. – Рамантік! Все думав, що я прочитаю. Дякую, канєшно, що вернув, бо я б так не зробила. Тепер треба добре дивитися. Може, ще десь грошей приховав.
2 
1
Коментарі