– Не продам! – касирка в супермаркеті відмовляється відпустити мені грушевий сидр. Демонстративно відводить очі. Робить вигляд, наче я випарувався.
Я підсилюю бас у голосі, щоб здаватися переконливішим. Кажу майже по буквах:
– Мені двадцять-три-роки.
Все одно не реагує.
Чоловік, на вигляд років 30, у військовій формі пропонує виручити. На правій щоці у нього великий шрам. Виходимо разом на вулицю.
– Це навіть для мене стара музика, – каже він, коли чує у мене в навушниках пісню 1999 року Summer Son шотландського гурту Texas.
– Мене звуть Тарас, – простягає руку.
Він воює на Донбасі. Приїхав на кілька днів додому в Київ.
– Помню, слухав цю пісню, коли перший раз влюбився, – каже. – У нічному клубі вона цілувалася з іншим, а я сидів у кутку і пив. Дивився, як вони танцюють, обнімаються, сміються. Дуже сильно влюбився – а сказати про це не міг. Зустрічаємося з нею поглядами: "бе, ме" – та й по тому. Ну, прям, як віслюк!
– Не судилося? – майже цитую Франка.
– Вона жінкою моєю стала. Сказати про почуття я не вмів, зате ноги тому дебілу переламав.
Тарас регоче.
– А знаєш, у мене подібний спогад, – кажу. – Як був малий, слухав Summer Son ще на аудіокасетах. Багато разів поспіль. Хоч треба було постійно вручну перемотувати плівку, бо у магнітофона зламалась спеціальна кнопка. Мій палець якраз влазив в отвір котушки. Там ще були такі "зубчики", що ранили шкіру…
– Ну, – Тарас чекає продовження історії.
– Я перемотав пальця лейкопластиром і слухав далі, – сміюсь. – Тоді вперше зрозумів: коли дуже любиш, то може бути боляче.
2 
1
Коментарі