За останні три роки у потягах я був свідком всякого: сімейні бійки, секс на верхній полиці, яснобачення жінки-екстрасенса, провідник під кайфом, політичні дискусії п'яних Дідів Морозів.
– Женщина, не закрывайте дверь. Я сейчас куплю билет – и мигом обратно, – просить у провідниці поїзда Ковель – Москва дівчина зі столичним акцентом. Вистукує на підборах до вокзалу. – Саш, ну я не могла раньше купить, – розказує комусь по телефону. – Ну все, не ори на меня. Я с женщиной договорилась.
Через кілька хвилин поїзд рушає. Провідниця захлопує двері. Бубонить під ніс: "Я сдєлала всьо, што могла". І єхидно посміхається.
У тамбурі чую, як провідниця говорить по телефону зі свого купе:
– Шо?! Галя, та перестань. Ну, ти, як маленька, їй-Богу. Такі не пропадуть. Я подождала 5 хвилин. Її не було. Значить, всьо. Галя, послухай мене. Нє, ти послухай. З такими параметрами вона на Житомирщині не пропаде.
З думкою, що все найцікавіше у цій мандрівці вже сталося, мощуся спати. Зверху сестри-близнючки дивляться на телефоні фільми. Знизу чоловік, видно, їхній батько, бачить сьомий сон. Іноді здригається.
Серед ночі прокидаюсь від грюкоту дверей. Чую знайоме жіноче сопрано:
– Муж-чі-на, бє-гом! Ну, шо ж ви так, треба мати совість.
Взуваюсь і чимчикую до виходу. Там із валізою стоїть бородатий сивуватий брюнет років 55. Витирає на чолі піт і тяжко дихає. На правій руці немає обручки. Провідниця – його ж віку.
– Я посигналила, щоб машиніст почекав, – вона добрішає і переходить на гарну українську. – То нічого, буває. Я сама люблю спізнитися, бо десь та затримаєшся. А ви тут по роботі?
Обоє помічають, що я все чую.
– Ідіть уже, – розвертається до мене провідниця. – Все добре. Ми ждали пасажира.
2 
1
Коментарі