вівторок, 22 грудня 2020 12:12

Жінка – носій прекрасного отвору, який чоловіки намагаються спаплюжити й користуватися без наслідків

5 січня в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра покажуть прем'єру вистави "Дім" за п'єсою британки Ніколи Маккартні. Мати, її сестра та дві дочки з'їжджаються в один будинок. Кожна з жінок давно втратила віру, що близькі здатні почути і зрозуміти біль один одного.

Про спектакль розповідає режисерка 38-річна Тамара ТРУНОВА

Автор: Анастасія Мантач
  Марина Клімова у виставі ”Дім” столичного Театру на лівому березі зіграла наймолодшу із чотирьох жінок у родині. Вона має комунікативний розлад і складні стосунки з матір’ю, за сюжетом. Поставила спектакль Тамара Трунова
Марина Клімова у виставі ”Дім” столичного Театру на лівому березі зіграла наймолодшу із чотирьох жінок у родині. Вона має комунікативний розлад і складні стосунки з матір’ю, за сюжетом. Поставила спектакль Тамара Трунова

Оригінальна п'єса належить іншій культурі, але героїні впізнавані і для нас. Вони емоційні, начебто, сміливі, можуть влаштувати скандал чи бійку, напитися на людях. Але це фіктивна відкритість. Всередині дому приховують важливе-жахливе, про що життєво необхідно поговорити. Лише там з'явиться можливість вискочити в інший життєвий сценарій. Те, про що мовчать, накопичується і вбиває.

Вистава про насилля над жінкою. Як ми до нього призвичаїлись, як легко нас запевнили, що це норма . Маємо про це говорити знову і знову.

З більшістю актрис працюю вперше. Рідний театр знову приносить новий досвід. З Мариною Клімовою та Наталкою Кобізькою познайомилися на кастингу. Мали 98 заявок. Більшість - на ролі дочок. Старші актриси сприймають кастинг як приниження. Нібито, ви мене й так знаєте, якщо підходжу - кличте. Ірина Мак просто прийшла і сказала: "Це моя роль". Світлані Орліченко поставила одне питання. На кастингу не відповіла. Через три дні пише: "Я подумала…". Що далі - не важливо. Головне, що її зачепило, пустила в себе матеріал. Винесла тему за межі кастингу.

Ірина Мак грає матір, неофіційну власницю дому. Він ласий шматок для героїнь. З одного боку притягує, з іншого - відштовхує. На цій відтяжці будується історія. Клубок, який розмотується. Поступово розуміємо приховані мотиви кожної з персонажок. Торкаємось дна, але під ним ще одне. У фіналі доходимо до останнього. Жінки дізнаються жахливу правду. З тим же отримують шанс на початок нового. Це ампутація болю, образ, страхів.

Ми зуміли в роботі над складним та незручним матеріалом побудувати людські стосунки. Свій маленький театр в одній виставі. Кожну репетицію починали з того, що виговорювались. Були відверті - говорили про себе, про свої сім'ї. Про очевидне і неочевидне насилля.

Умовою гранту від Українського культурного фонду було провести онлайн-трансляцію вистави. Як студенти: вдень знімали, вночі монтували. Був емоційний напружений час. В той момент відчувалась гостра відповідальність за долю проекту. Фізично не встигали, переносили трансляцію. Монтую в підвалі, і тут бачу, що приїхали мої актриси. Чотири години поспіль були зі мною. Я з режисером монтажу - в монтажній, а вони в коридорі за спиною. Я високо ціную такі прояви. Обіцяю назавжди це запам'ятати. Так по-людськи та близько одна одну сприйняли. Коли запустили трансляцію, пішли разом дивитися. Коментували, сміялись, плакали, потім дві години стояли під снігом. Важливі речі часто витісняються негативом. Доводиться собі нагадувати та казати стоп. Бачити і цінувати хороше.

Образ для постера вигадала я – героїні у вигляді кактусів. Небезпечні, коли поряд. Як зближуються – трапляється біда. Кактус, який втілює молодшу доньку Джо, хоче вистрибнути з горщика, але розбивається в кров. Будь-хто з нас – особлива дитина. Якби ми так ставилися одне до одного, зробили б велику ласку цьому світу й собі.

Усі героїні одягнені в чорні сукні й червоні колготки. Люблю кольори трагедії. Червоні ноги – це символ жіночої фізіології, менструації, народження дитини та, на жаль, насилля. Жінка – носій прекрасного отвору, який мужчини намагаються спаплюжити й користуватися без наслідків. Досі живемо в чоловічому світі.

У звуковому плані вистава дуже складна. Актрис неможливо замінити. Занадто детальний шлях пройшли разом.

Музичний супровід створювали з Іриною Лазер із гурту MAVKA. Вона на сцені втілює дух померлої баби. За її життя родина жила структурованіше. Хоч і в страху та жорстких правилах. Після її смерті все посипалось. Здобули омріяну свободу, але не знають як нею користуватися. Коли система цілісна, можна навіть не помітити втрату лідера. А коли гнила та на клеї ПВА, то зі зникнення тоталітарного керівника обертається занепадом.

Без бабусі штучні вертикалі розпадаються в горизонтальні жертви. Коли вся родина повертається в дім, то згусток їхніх енергій, шалена напруга між жінками - викликають дух бабусі. Усі відчувають її присутність. Це особливий день, коли скелети з шаф мають сісти з персонажками за один стіл. Героїня Світлани Орліченко часто повторює: "Одного разу в "Усе за долар" прийшла індіанка…". Насправді вона говорить про себе, просто не може набратися сил та сказати: "Я так вважаю". Тому постійно посилається на якусь жіночку. Складно зізнатися, що з тобою не все окей. Бо усвідомлення цього зобов'язує до змін та відповідальності. Тому краще зачаїтися в тепленькому дуплі.

Коли сім'я повертається в дім, то згусток їхніх енергій, шалена напруга між жінками - викликають дух бабусі. Всі відчувають її присутність. Це особливий день, коли скелети з шаф мають сісти з персонажками за стіл.

Тексти до пісень писала я. В оригіналі - пісні в стилі кантрі. Музика має посилювати персонажа та містити культурний код. Тому музична складова пережила адаптацію до українського глядача.

Всі актриси у виставі співають. Найменше – Джен (Наталка Кобізька). Вона повертається в дім, з якого втекла рік тому. Її притягує минуле, як бджолу до вулику. Але вже немає її шафок, ковдри, фотографій на стінах. Вона розгублена, бо потрапляє у свій-чужий дім. І вдома немає затишку, і світ ворожий та не сприймає її.

Над декораціями працювала з художником Владом Одуденко. Хотіли створити скоріше інсталяцію, ніж сценографію. "Пам`ять застигла у просторі". Чоловіки, які біжать на жіноче тіло, тепло, енергію, ніби на вогник, потім розбиваються об бетонну стіну, залишаючи лише відбитки своїх облич. Ніхто ні до кого так і не добігає.

З персонажами завжди поруч лопата з хрестоподібною рукояткою. У будь-якої вагомої історії є гостра кінцівка, особливо в маніакальній вірі, що ти робиш добрі речі. А хрест - це примирення гострот, де два кути зору перетинаються в єдиній точці істини.

Чоловіків немає в виставі. Взагалі не знаємо, чи існують вони. Можливо, це день напередодні апокаліпсису і ці п'ять жінок - все, що лишилося на понівеченій землі. Світ за стінами горить, інколи дим заходить через двері та вікна. А це бункер, в якому вирішується доля людства. Якщо жінки знайдуть контакт, то історія людства обнулиться і піде заново.

Пригадую себе десь років 5 тому. Я не займалася настільки гострими текстами. Переломним моментом стала вистава "Погані дороги" за п'єсою Наталки Ворожбит. Після того відбувся внутрішній злам. Зараз для мене важливо, щоб вистава порушувала незручну тему - поцілити і потрапити в конкретну рану. Сьогодні для мене є необхідним робити саме такі вистави.

Вистава "Дім"

19:00, Київ, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, пр. Броварський, 25

Зараз ви читаєте новину «Жінка – носій прекрасного отвору, який чоловіки намагаються спаплюжити й користуватися без наслідків». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі