"Вопше-то, женщіна, єслі несете на Майдан, то так не робицця"

Що кажуть про євроМайдан на вулицях Києва, Львова, Тернополя і Яворова

11 грудня, 4.30

"Беркут" подолав барикаду на Інститутській. За півгодини шеренга бійців просунулася ще на 20 м у бік сцени на майдані Незалежності. Їм протистоїть натовп мітингарів.

– Як в електричці утром, – каже один із бійців із піднятим забралом.

– А у вас шо, в перший ряд ставлять самих комунікабельних? – питає його впритул "майданівець".

– Нє, самих невезучих.

Тернополянка 50-річна Тамара розказує київській подрузі:

– Лечу по справах, запізнююся трошки, бачу маршрутку з написом "На ринок". Рушає від зупинки повільно, з відчиненими дверима. Ну, я доганяю. Для ясності картини: я – в чорній куртці, з чорним шарфом, чорні штани, чорні черевики, чорні рукавиці й чорна сумка, коротко стрижена і зла, бо ж спізнююся. Хапаюся за ручку дверей, вони починають закриватися вже, але проскакую всередину і чую голос водія: "Фух, йоп т…ою мать, я подумав, шо "Беркут" атакує". Маршрутка вилягла! Не хотів навіть із мене грошей за проїзд брати.

Повідомлення керівника однієї зі столичних компаній: "Компания отменяет корпоративное празднование Нового года, а остаток неиспользованного бюджета (часть предоплат уже сделана) отправляет на поддержку Громадского ТВ и Майдана. Сегодня, в такое важное для нашей страны время мы не можем устраивать "пир во время чумы". Слава Украине!"

Дві літні жінки виходять зі столичного метро "Театральна". В обох руках у кожної – по пакету харчів. Прямують на Майдан. Одна, киваючи на правоохоронців, що стоять вздовж вулиці, каже:

– Раньше на новогодние праздники на экскурсию в Киев приезжали школьники из разных регионов, а теперь – "Беркут".

Маленький продуктовий генделик-акваріум у районі метро "Політехнічна". Заходжу вранці, беру чай у пакетиках, масло, батони. Питаю:

– А оця ковбаса свіжа?

– Свєжайша, тільки оно привезли.

– Дайте цілу палку.

– Вопше-то, женщіна, єслі ви несете на Майдан, то так не робицця.

– Тобто?

– Нарізать нада! Там врємєні на це нема!

У шкільній їдальні, сміючись, учителька української мови розповідає:

– 5-й клас, тема: "Прислів'я та приказки, загадки". Кажу: не їсть, не п'є, а стоїть і б'є. Діти, хто здогадався – що це? Учні хором: "Беркут!". Тобто відгадка, що це – годинник, навіть на думку нікому не спала.

У філії одного з банків, що у Львові на вул. Княгині Ольги, порожньо. Лише двоє чоловіків поповнюють кредитки через автомат. Три працівниці сидять перед комп'ютерами за окремими столиками.

– А ти знаєш, що ту війну, шо зараз, ше в 2012 році передбачили, – каже блондинка до короткостриженої русявої.

– Хто? Нострадамус?

– Ні. Ти глянь відео в "Ютубі": "Україна 2015" набери. Ролик знято більше року тому, а як всьо спрогнозували. Там видно, як в Україні воєнні дії, країну навпіл розкололи. І тут, короче, прилітає до Львова Тимошенко з Німеччини. Але, прикинь, тоді ше навіть Юлька в Німеччину і не збиралася летіти.

Співрозмовниця одягає навушники, стукає по клавіатурі.

– Точно! Так то ж чиста реклама Митного союзу.

Ті, шо вийшли на Майдан, про Юлю давно забули і бачили її там, де вона зараз і є

– Ну да. Але виходить, що це все відбувається за спланованим сценарієм. Хтось то наперед всьо задумав.

Близько 20.00 на вул. Івана Хрестителя у Яворові на Львівщині двоє чоловіків розмовляють біля продуктового магазину. Один із них, у цивільному, щойно вийшов із великим пакунком. На вигляд йому років 55. Підходить капітан у формі, років 40.

– Вот вчера мне мать звонит с Николаева, – говорить молодший. – Спрашивает, правда ли, что армию мобилизуют для поездки в Киев и что будет гражданская война. А у меня даже сил нету что-то ей объяснять. В девять вечера еще на роботе. Отвечаю: ничего такого нам не говорят. Никаких указаний вообще нету. Делаем свою работу. Ты веришь, на перекурах, на обеде никто этих тем даже не подымает? У каждого своих забот хватает. То технику перевезти. То солдат заболел. То кучу инструкций переписать. О новостях узнаю от жены со Львова по телефону.

– Ну, але ти шо сам про то всьо думаєш? – цікавиться старший.

– Я человек военный и порядок в стране для меня – главное. Иначе мы ничего не добьемся. Кроме того, что такая страна, как Украина вообще может с карты исчезнуть. В один день во Львове приземлятся американские Boeing, а в Донецке – Аны, и разделят Украину по Днепру. Сценарий известный. А так могли бы мирно иметь хоть небольшую, но стабильную зарплату до 2015 года. А там решать, что делать далее.

– А тобі не затримують?

– Нет, все стабильно. Ну, я пошел, – тисне руку й поспішає в магазин.

Двоє молодих чоловіків слухають на київському Майдані виступ групи "С.К.А.Й."

– Нє, ну Яник просто плюнув в обличчя європейцям, – каже один, у сірій куртці, підстрибуючи в такт музики, щоб зігрітися. – У ціні, бачте, не зійшлися. Так, сорі, ти ж не з завгаром із Донецька в ціні не зійшовся.

– Давайте вмикати мозги. Це все геополітичні ігри, – відповідає товариш у чорному пальті, з дипломатом у руках. – Путін зацікавлений розділити Україну.

– Євросоюзу ми теж потрібні. Там раса європейська – в меншості. Тепер у них переважають мусульмани, їм потрібно збільшити білу расу. А Україна – найбільша європейська країна.

– І ті, і ті нас хочуть. Але ж ми не зможемо довго стояти на шпагаті. Треба кудись рухатися. Якщо з Росією – то на нашій території розмістять її військові бази. І з цього гівна нам уже буде не вибратись.

Біля Лядської брами на столичному майдані Незалежності стоїть намет. Пригощають чаєм і печивом.

– А что здесь дают? Это бесплатно? – підходить до черги 40-річна жінка з цифровим фотоапаратом-"мильницею".

– Чай-каву. Безкоштовно, – відповідає хлопець років 18 з рюкзаком на плечах.

– Ой, тут по-украински говорят, – дивується жінка. – А вы откуда?

– З Одеси. Сьогодні приїхали. Подивитися Майдан.

– Я слышу, что говор какой-то не наш, – киває жінка. – А я из Донецка. Так интересно. Первый раз за пределы области выехала!

Двоє львівських чоловіків у робах прикурюють посеред вулиці Зеленої. Кладуть плитку на тротуар.

– Ото дивлюся той телевізор і думаю: Боже-Боже, одне "Я" скинемо, друге таке саме "Я" прийде, – каже старший.

– Ти про Яценюка? – регоче молодший, не виймаючи цигарки із рота. Натягує рукавиці.

– Ну а про кого ше? Інтелігент чернівецький! У суботу, як то всьо сталося, в нього аж очі засвітилися: імпічмент президента, завівся. Навіть за побитих "Беркутом" не згадував. Наступного дня вже почав трохи інше співати.

– "Юлі – волю", – заявив. До чого тут Юля узагалі? Об сосну ударився, чувак? Та ті, шо вийшли на Майдан, про Юлю давно забули і бачили її там, де вона зараз і є. Люди життя нормального хочуть! А їй і на нарах манікюр роблять.

– Ну а кого президентом бачите? Кличка? Та він матюкається, як швець. Нє, як ви після чвертки, – регоче. – Повстидався би. Якби так Азаров матюкнувся, то вже би всі плювалися.

– А, може, то йому такий імідж створюють? Кулаком стукнув, матом сказав – і порядок в країні! Може, нам такого президента і треба.

– Та може, – махає рукою старший і кидає недопалок. – Йдемо до роботи.

Дві сусідки одночасно закривають двері, виходячи о 8.00 зі своїх квартир на вул. Пулюя, 61 у Львові.

– Чого заплакана? – питає жінка років 35. Одягнена у джинси і коротку дуту куртку.

– З сином посварилася. У мене зрив. Не рухай мене, – нервово штурхає ключем у замку дорогих дерев'яних дверей.

– Через шо?

– Через Януковича.

Перша голосно сміється.

– О маєш! Хіба можна з 16-річним сином за Януковича сваритися? Та він ше паспорта не має.

– Та слухай, повиставляв у Фейсбуці фотки, де Янукович у гробу лежить. Я аж зомліла, як то побачила. Та ти, кажу, телепню, своєї голови не маєш? – нарешті провертає замок, ховає ключі до червоної сумочки, поспішає до ліфта. – Він у мене такий розумний, так помагає – сама знаєш. І до баби в лікарню поїде сам, і їсти сам приготує, і людяний, і книжку читає. А тут таке вчудив. Я нікому смерті не бажаю. Вигнати Януковича – треба, покарати – треба, у тюрму посадити – добре. А решта – хай Бог розсудить.

– Та його і так застрелять. Пам'ятаєш, вінок на нього впав? – натискає інша на кнопку ліфта.