"Учора вбили 50 чоловік. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг?"

 

Отець Омелян Ковч охрестив дві тисячі євреїв

"Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною – радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов. Хай Бог помилує їх", – писав греко-католицький священик Омелян Ковч рідним наприкінці 1943-го. У цей час перебував у нацистському концтаборі Майданек – на околиці польського Любліна.

Він народився 20 серпня 1884 року у селі Космач – тепер це Косівський район ­Івано-Франківської області. Освіту здобував у Колегії святих Сергія і Вакха в Римі. З дружиною Марією-Анною Добрянською виховав трьох синів і двох доньок. У 1912–1916 роках жив у Боснії – був душпастирем місцевих емігрантів-українців.

Отець Омелян кілька разів дивом рятувався від смерті. Уперше – 1919 року. Був тоді капеланом – військовим священиком – в Українській галицькій армії. Загін, якому надавав духовну опіку, потрапив у полон до більшовиків. У вагонах для худоби бранців повезли на схід. Час від часу ешелон зупиняли, щоб скинути померлих. На одній зі станцій священик попросив вартового випустити його – набрати води. Той дозволив вийти, а коли отець за хвилину повернувся, гримнув дверима вагона просто перед його носом.

Потім був польський полон. Ковч двічі перехворів на тиф. Вижив. 1922-го став парохом церкви Миколая в Перемишлянах біля Львова. Із владою стосунки одразу не склалися. Вивішене на дереві оповіщення, що Галичину зарахували до складу Польщі, отець Омелян зірвав і подер. І вже за кілька днів отримав перший виклик до суду – за антидержавний вчинок. У 1925–1934 роках у помешканні Ковчів провели 40 обшуків. Половина з тих відвідин закінчувалася тимчасовим арештом отця.

– Був справжнім альтруїстом, – згадувала отця Омеляна монахиня-студитка Марія Ляхер (1917–2005). – Він одночасно був парохом у Перемишлянах і Коросні (село біля Перемишлян. – "Країна"). На недільну службу завжди їхав і туди, і туди. Якось відспівував у Коросні жінку, яка лишила трьох дрібних дітей. Родина сказала, що не мають чим заплатити. "Не хочу навіть чути про гроші", – відказав отець Омелян. А щойно виїхали до Перемишлян, наказав візникові: "Олько, розвертай коні". Заходить у хату – діти плачуть, лемент. Дав родичам грошей, щоб купили хліба, а дітей забрав із собою. Привіз, наказав найстаршій доньці Нусі приглянути за дівчатками, а сину Сергію – за хлопчиком. Щоб помили, одягнули у все чисте.

Його проповіді під час богослужінь ходили слухати не тільки українці, а й поляки. Навіть сперечалися за місце в церкві – кожен хотів стояти якнайближче до отця. У вересні 1939 року в Західну Україну ввійшли радянські війська. Тоді ж померла дружина отця Омеляна. Попри зміну влади й особисту трагедію, продовжував служити.

– Його діяльність допровадила до того, що одного червневого дня 1941 року до плебанії вдерлися енкаведисти, – оповідає дослідник життя отця, парох греко-католицької парафії у Любліні Стефан Батрух, 51 рік. – Коли отець Омелян почав молитися півголосом, один з енкаведистів приставив йому до голови пістолет говорячи: "О, отчику, ти нічого іншого не вмієш, як тільки молитися! Молися, молися, може, то тобі допоможе". В цей момент усі почули пронизливий звук тривоги: почався наліт німецьких бомбардувальників. Енкаведисти розбіглися, а отець – вкотре в житті – був врятований. Як пізніше стало відомо, тоді всі арештовані енкаведистами були вбиті. Окрім того, що дивом уникнув смерті з рук більшовицьких катів, не був у захваті від приходу нових окупантів. Говорив людям: "Не тіштеся, бо замість одного "добродія" прийшов інший, також не кращий. Іншими є тільки ґудзики на їх військових мундирах".

За кілька днів до Перемишлян увійшло ­військо Третього Рейху. Більшовики вивозили в Сибір передусім українців і поляків, німці ж узялися за євреїв.

– Однієї суботи, коли перемишлянські євреї зібралися в синагозі на молитву, гестапівці замкнули двері ззовні й підпалили будинок разом із людьми всередині, – продовжує Стефан Батрух. – Отець Омелян із сином були в цей час удома, за кількадесят метрів від синагоги. Зауважили дим і згодом почули розпачливий крик. У цей час до плебанії забігло кілька євреїв, які благали допомоги. Отець вибіг із дому. За ним – син. Отець Омелян вбіг у натовп, який зібрався біля синагоги, і наказовим тоном німецькою, яку знав дуже добре, почав кричати до гестапівців, щоби залишили в спокої людей і покинули це місце. І сталася надзвичайна річ: гітлерівці сіли на мотоцикли і поїхали геть! Отець Ковч разом з іншими відчинив двері, які були заблоковані важкою дерев'яною колодою. Вдерся до задимленої святині й почав витягати напівпритомних, кричав при цьому, щоби втікали з будинку, бо гестапівці можуть повернутися. Натрапив на особу малого росту, яка вчепилася за його шию і яку він виніс назовні. Як пізніше виявилося, це був рабин із Белза. Після війни він розшукував Ковча, аби подякувати за врятоване життя.

– Перемишляни були повітовим містечком, євреїв жило дуже багато: адвокати, лікарі, – оповідає Лідія Бригідир, донька Омеляна Ковча. – Ми часто ходили в єврейське гетто, носили їжу знайомим. Євреї самі зверталися до батька, щоб він їх охрестив. Не відмовляв нікому. Робив це відкрито. Казав, що то є його обов'язок. Якомусь військовому начальнику так і пояснив: "Ти йдеш на фронт, стріляєш там, бо мусиш. Ось і я тепер – на фронті й виконую свій обов'язок".

Він устиг перевести в греко-католицьку віру близько 2 тис. осіб. Але свідоцтво про хрещення не рятувало від знищення. Тоді написав листа до Адольфа Гітлера: просив дозволу відвідувати охрещених євреїв у гетто.

Отця Омеляна Ковча арештували 30 грудня 1942 року. Відвезли до Львова. Після тортур у в'язниці на вул. Лонцького він якийсь час не міг ходити. Запропонували підписати заяву, що не хреститиме євреїв, – тоді звільнять. ­Відмовився. Отця Ковча відправили до конц­табору Майданек.

"Я розумію, що стараєтеся про моє визволення, – написав звідти рідним. – Але прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора тут убили 50 чоловік. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Я дякую Богові за Його доброту до мене. Крім Неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі, що вони зробили би без мене. Тут я бачу Бога – Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може, наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же всемогутній Бог. Коли я відправляю літургію, всі вони моляться. ­Моляться різними мовами – але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так!"

– Майданек був місцем терпіння й мучеництва багатьох тисяч людей. Отець Омелян показує, що можна було це пекло на землі переживати по-різному, – каже Стефан Батрух. – Своє перебування у концентраційному таборі він вважав місіонерством. Там, у нелюдських умовах, довершив міру свого героїзму. Концтабір – це місце організованих убивств. А він служив там людям духовною потіхою, усім, незалежно від національної та конфесійної приналежності. Отець Ковч відкрив для себе в концтаборі нове поле душпастирської праці: правив літургію, сповідав, причащав. За посередництва свого сина Сергія – теж священика, який відвідував батька, – передавав тюремні "ґрипси" від співв'язнів до їхніх рідних.

Отця Омеляна Ковча за духовну опіку над в'язнями назвали "парохом Майданека". Останній запис про священика в табірній книзі від 25 березня 1944-го: "В'язень 2399 помер від гангрени правої ноги". Його тіло, скоріше за все, спалили у крематорії. 27 червня 2001 року Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча блаженним.

×