- Та йдемо краще на місце того згарища. Там усе й розкажу й покажу, як було, - каже Володимир Дзенік, 32 роки. По дорозі кличе товариша 31-річного Івана Карпука, з яким 18 березня у селі Хотешів на Волині витягли з пожежі сестер 2-річну Ліду та 4-річну Ангеліну Цвих.
Дзенік у Хотешеві мешкає другий рік. Одружився з Людмилою (дівоче прізвище), яка тут жила. Карпук закінчив 11 класів місцевої школи. Потім ходив на курси в районну автошколу. Обидва їздять на сезонні будівельні роботи до Росії. Володимир любить рибалити, Іван ремонтує техніку. Їхні хати в селі - навпроти через дорогу. Садиба погорільців Цвихів - через одне подвір'я від будинку Карпука.
Від хати лишився фундамент. Частину стін, які не згоріли, розібрали й поскладали в садку. Будинок на п'ять кімнат стояв перпендикулярно до дороги. Посередині хати, з боку подвір'я був вхід. Далі - через коридор - невеличка кухня. Там і почалася пожежа. Ліворуч від кухні - дві нежилі кімнати. У них зберігали інструменти, господарське знаряддя. Праворуч була вітальня, далі, у крайній від дороги кімнаті - дитяча.
- Поїв на ранок корову. А тут сусід фірою вивозить гній на поле, зупинився біля мене і кличе на вулицю. Питає чи то в Цвихів пара так із-під даху суне, чи то вони горять? Та й я бігом до Володьки, то ж його швагро горить! - каже Іван, як підходимо до згарища.
- Я тільки з рибалки прийшов, - підхоплює Дзенік. - І з жінкою давай хату до Великодня готувати. Виносили меблі, білили, малювали. Було то в дев'ятій ранку. Тут Іван вривається - кричить, шо пожар. Глянув у вікно - точно! Накинув куртку, взув чоботи і погнали.
А там чорний дим уже снується по даху. Двері - на замку. Іван їх вирвав. Накрилися курткою, зайшли за поріг. Але диму стілько, що не бачили куда крок зробити. Вийшли назад. Очі пекли - то дим виїдав. Ми й не розуміли звідки горить.
Почали заглядати у вікна. Думаю виб'ю одне, там же біля нього зразу телевізор новий Samsung мав стояти. Хотів витягнути. Вибив металопластикове вікно. Чую дитячий крик і плач. Кажу Іванові - підсади мене в те окно. Він же сам такий мужик росліший, більший за мене, міг би не влізти. Та й у швагровій хаті я краще орієнтувався. Кожного дня до них приходив, із малими грався, знав, що і де в хаті лежить. Іван руками мене підсадив і я заліз усередину. Затримав дихання. Знав: як вдихну, то вже мене треба буде спасати. Вогню не було видно, але диму стояла чорна стіна. Чув тільки крик дитини.
Старша Ангеліна стояла в запічку. То така шпарка між пічкою і стіною. Взяв її під куртку, але вийти до вікна назад не зміг. Там за півкроку вже ніц не було видно. Кричу Іванові: поможи малу винести! Він тоже заліз через вікно до хати, забрав її і виніс на вулицю. Як він такий величезний через те вікно проліз? Мала плакала аж заходилася.
Лідка, менша моя племінниця, не плакала. Тому й не міг її здибати. Чув що важко дихає десь у диму. Здається, отут біля ніг, але намацати руками не міг. Упав на підлогу, розпластався й почав шарити руками по долівці. Намацав її ногу й потягнув до себе. Взяв малу під куртку, підніс до вікна і передав Іванові. У Лідки вже піна йшла ротом. Той ухопив Лідку й Ангеліну і бігом своєю "четвьоркою" в поліклініку. Там її (кого – Ліду? Ангеліну?) зразу забрали в Камінь-Каширськ у лікарню. Казали, що вона дорогою 10 разів непритомніла.
Як віддав дитину, то не міг рухатися. Мене мужики витягували через вікно. Свідомість не втрачав, просто - ніби в'ялий став. Не помню, як то точно було.
Відлили водою вже на вулиці, то вскочив на ноги та й давай гасити. Із чотирьох сусідських колодязів воду брали. Більше як сто чоловік тушили хату. Збили вогонь і то добре. Бо за 15 минут і хати не було б, і хліва, і сарая. Пожежна машина приїхала десь за півгодини, але люди доти вже полум'я трохи водою збили. Аби шифер на даху не стріляв, приставили драбину, побили його. А що могли, то зняли.
Та який я герой? Такий же , як і Іван. Він теж туда ліз. Часу думати не було. Потім уже нам пожежники казали, що треба було шнурками об'язатися. Але для Лідки, може, ті секунди, коли б обмотувались, і були б останні. Так що правильно зробили. Кожен, у кого є діти, поліз би в вогонь.
У селі мене й далі мало хто знає. Ніхто нас не нагороджував. А спати після пожежі я два дні не міг. Тільки закрию очі, а переді мною стоять дівчатка і плачуть. А якби не поліз? Простив би собі?
3 
1
Коментарі