"Ні в кого з нас не буде іншого життя. Живіть зараз. Щодня"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Володимир ГЕВКО, 41 рік, блогер:

"Із текстами в теперішній час складно. Пишучи пост у спробі розширити простенькі патріотичні дискурси до чогось такого, що може пригодитись у майбутньому або теперішньому, доводиться обережно пробиратися крізь слова і речення, як через мінне поле. Щоб часом когось не образити і не обурити, вибравши невдалу метафору або занадто складне пояснення думки. І не спровокувати хвилю марного хейту.

Тому ледь не щоабзацу доводиться повторювати нагадування, що росіяни – вороги і щоб вони всі виздихали, падлюки. Щоб часом ті, хто не здатен прочитати два абзаци без таких нагадувань, не вирвав із контексту якусь тезу, не потрактував, як йому заманеться, і накинувся зі звинуваченнями.

Ці періодичні нагадування – наче заколисування кобри, перед якою грає на дудці індійський факір. Він змушений безперервно грати, аби тримати кобру у напівгіпнотичному стані. Щоб не вкусила. Але зізнаюсь, іноді це втомлює. І так хочеться припинити грати і переї*ати кобру дудкою по її маленькій тупій голові, в якій отруйна залоза більша за об'ємом від мозку".

Сергій ГРОМЕНКО, 36 років, історик:

"Знімати пам'ятники Пушкіну по країні – діло богоугодне, але дещо скучне. А от поставити замість нього на постамент хоч одну картонну фігуру Дантеса з підписом "Скасовував русскую культуру, коли це ще не було мейнстрімом" – це буде по-постмодерністськи та весело".

Тетяна ВЛАСОВА, 35 років, поетка:

"Я знала, що в нашій країні є багато військових експертів і радників. Але, скажу чесно: не підозрювала, що в нас стільки філателістів".

 

Сергій ШЕВЧУК, журналіст:

"Багато хто не в курсі, що ми тут у Києві поділилися і живемо на Лівий берег і на Правий. Я зараз на Лівому.

Коли москалі наступали і коли закрили мости через Дніпро, коли підривали мости в області, було відчуття, що нас ось-ось теж відріжуть від великої землі. Що ми тут лишимось на лівому і будемо битися з ордою. Але москалі зайшли з правого берега, з Бучі й Ірпеня. А нас врятували Чернігів, Бровари, Суми.

Відкриття сполучення через Дніпро – дуже символічне. Але розслаб­лятися ні в коєму разі".

Тамара ГОРІХА ЗЕРНЯ, 46 років, письменниця:

"Кажуть, вишивання заспокоює. Не впевнена. Задум був позитивним: такий собі рушничок на великодній кошик, із заквітчаним хрестом і квітковим орнаментом.

Що маємо: половина орнаменту виглядає так, ніби її собаки рвали. Полотно перетягнуте, місцями зав'язане вузлом, справа вгорі дірка. То я випадково край до вивороту пришила, а потім відірвала з м'ясом.

Коли я цю серветку закінчу, вона говоритиме людським голосом. При наближенні до церкви спалахне, зіпнеться на ноги і піде шукати пригод".

Остап ДРОЗДОВ, 43 роки, журналіст:

"Соціальна заздрість – невід'ємний елемент їхньої українофобії. Вони карають нас за краще життя. Мстяться від імені свого облюбованого соціального дна. Вони і є те дно, що каламуттю піднялося на поверхню й заступило сонце. Вони не можуть пережити, що "молодший брат" упакований за євростандартами, весь у новобудах, в особняках під містом, ще й джакузі мають. А "великий старший брат" далі випорожнюється в кукурудзу й місить болото на подвір'ї, заставленому пляшками з-під водки.

І ніяка "великая культура" його не врятує від іще більшого бодуна. І ніяка гагарінська космонавтика не запалить зорі в його болотній калюжі. І ніякий "мировой балет" не покличе його до мирного спів­існування з кращими. І ніяка достоєвщина не зродить у його серці ноток гуманності. І навіть позолота грошей не притлумить у ньому внутрішнього варвара-ординця.

Заздрість ними рухає до мародерства. Заздрість є спусковим гачком їхнього звірства. На нашу землю причвалав соціально опущений сусід, зазомбований мешканець днища. Він ніколи не спроможний буде відштовхнутися від дна догори – він буде перетворювати весь світ на суцільне дно, аби порівнятися.

Цьому можна протистояти лише в безконтактний спосіб. Не бути з росією – означає дивитися на неї зверху. Протистояти росії – означає не піти на дно. Бути проти росії – означає висоту".

Іван ЛЕНЬО, 50 років, музикант:

"У кожному селі, куди заходили російські війська, були місцеві колаборанти. Різних історій я наслухався. Противно. Живеш собі в селі, наче всі свої, адекватні. І тут, як обухом по голові, сусід через одну хату запрошує московитів до столу, потім показує пальцем на ті будинки, в яких живуть "яриє националісти". Пізніше, коли московитів вибили з села, сидить тихо в себе в хаті з намародереним майном і чекає, коли "асвабадітєлі" знову повернуться. В кожному селі були такі. І продовжують бути. І в містах такі є. Поміж нас. І ЗСУ тут безсилі. Це наше з вами завдання".

Андрій ЖОЛОБ, лікар:

"Сьогодні прийшов на черговий огляд пацієнт із Харкова, це вже був третій візит. Попередні два чоловік говорив російською з випадковим нечастим використанням українських слів. Сьогодні розповідає про свою волонтерську роботу, говорить уже українською, причому швидко, чітко і якісно. Хвалю його за гарну мову, а пацієнт мені каже:

– Знаєте, а в нас у Харкові часто насміхалися з тих, хто намагався українською говорити. А у Львові за це ще й хвалять".

Здається, що оця промоція української мови допомагає людям ставати фізіологічно здоровішими.

Максим ВИШИНСЬКИЙ, стендап-комік:

"Цікаво, як зміняться весілля після перемоги. Будуть гості зі сторони нареченого та гості зі сторони НАТО. Ведучий збиратиме гроші на хлопчика, на дівчинку та на ЗСУ. А серед конкурсів найпопулярнішим буде "плетіння сіток на швидкість". Гості даруватимуть гроші в конвертах із маркою "русский военный корабль". А краще – просто марку. Коли наречену вкрадуть, її знайдуть волонтери. Перша шлюбна ніч обов'язково повинна пройти в калідорі".

Руслан ГОРОВИЙ, 46 років, журналіст:

Я дуже прошу кожного, хто це читає, не намагатися перетерпіти, перечекати війну, а потім жити. Це найбільша з можливих помилок.

Ні в кого з нас не буде іншого життя. Живіть зараз. Щодня. Кожен унікальний день свого відрізка перебування у світі. Живіть завдяки, живіть задля, живіть всупереч, однак живіть. Не відкладайте, де б ви не були: на передку, в тилу, у вимушеній еміграції.

Ворог прийшов нас знищити. Буквально. Мова не про Крим чи Донбас, мова про "остаточне вирішення українського питання", як сказав х*йло. Отже, наше завдання – жити. Причому жити на повну попри все. Це і є перемога над виродками-московитами, які нічого не продукують, крім вуглекислого газу.

Ігор ЧАВА, туристичний менеджер:

"Для майбутнього музею російсько-української війни. Коротко. Зібрати по одному екземпляру знищеної російської військової техніки. Розмістити її на відкритому просторі. Наприклад, десь у полі Київської області. Саму техніку розмістити колом. Посередині має бути пагорб, щоб кожен міг на нього піднятися, пройтися колом і побачити всі експонати. З часом техніка почне заростати травою та іншою зеленню, а під дією природи взагалі буде знищена. Так символічно можна буде доносити відвідувачам, що спочатку українська армія перемогла окупантів, а тепер – і природа.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×