"Ми ще не виграли війни в полях. Але в серцях та умах уже перемогли"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Сергій ЖАДАН, 47 років, письменник:

Харків обстрілюють, наскільки можна зрозуміти з новин, інтенсивніше. Коли ганяєш містом, це не відчувається. Приїхали на Баварію – життя тихе й розмірене. Приїхали на Благбаз – іде торгівля. Навіть Барабан нині був жвавий, хоча, щойно приїхали, небо ожило й зазвучало. На Полі було тихо, на Жуках, на Москалівці. А потім повертаємось на базу – а в небі, там, звідки приїхали, вже висить чорний дим. Читаєш новини – а на Жуках прильоти.

Нині все місто є потенційним об'єктом обстрілу. І це найгірше. Бо гинуть переважно цивільні. Хтось вийшов на подвір'я подихати. Хтось зважився погуляти з дитиною. Для росіян ми всі – мішені. Їм байдуже, є в нас зброя чи немає. Вони знищують нас за те, що ми тут у принципі є, за те, що ми тут живемо, за те, що ми українці.

 

Іван ЛЕНЬО, 50 років, музикант:

Сьогодні "по роботі" був у Бородянці, Горенці, Мощуні й Бабинцях. Знаєте, чого я найбільше боюся? Не смерті – коли вона приходить, мене вже нема. Не каліцтва – одним оком теж можна все бачити. Не бідності – намет на березі Дніпра – рай. Не безробіття – співати можна й на вулиці "на капелюха", на хліб вистачить.

Найбільше я боюся стати злим! Після всього побаченого й пережитого така небезпека є. Як і в що трансформувати злість – не знаю. У ненависть? Вона вже є. У завзятість – теж є. У що?

Я не про ситуативну злість. Не про озлобленість. Я про стан душі. Не хочу, щоб душа стала злою.

Роман ГРИЩУК, 32 роки, політик, шоумен:

Війна за майбутнє завжди перемагає війну за минуле.

Росія воює за минуле. Імперське, радянське, в яке нас знову хоче повернути. Знову "мы же братья", Голодомор, "единый народ", репресії. І так по колу.

Ми воюємо за наше майбутнє. Майбутнє як суверенної держави, майбутнє наших дітей і майбутнє кращої України.

У них немає шансів. Минуле програє.

Віктор ТРЕГУБОВ, 37 років, блогер:

Маємо повноцінний ленд-ліз. Із потужним ППО, бронетехнікою. Маємо підтримку світових медіа. Маємо допомогу легенд світової культури. Маємо зміну сприйняття історії Сходу Європи.

Я намагався згадати, чи були в історії випадки, коли одній країні у протистоянні з іншою співчував і допомагав практично весь цивілізований світ. Згадалася хіба Греція часів національно-визвольної війни проти османів 200 років тому. Більше прикладів не знаю.

Ми не просто будуємо націю, ми вміщуємо її у світовий контекст та робимо відомою. Ми вчимо впізнавати наш прапор, звуки нашого гімну, наші меми та нашу репутацію.

Росія закінчується, бо сходить українське сонце. Ми ще не виграли війни в полях. Але в серцях та умах уже перемогли. Хай навіть здохне Путін і прийде Навальний чи ще якась мерзота, на Росію вже дивитимуться іншими очима, в яких не буде ані остраху, ані цікавості. Нас же запам'ятають як тих, що не побоялися вийти на дракона. Бо ми це вже зробили.

Тетяна КОМЛИК, 42 роки, письменниця:

Дивлюся Захарову, де вона триндить про борщ. Дитина:

– Тепер я розумію, чому росіяни такі дурні й злі. Просто вони ніколи нормального борщу не їли.

Тетяна БЄЛЯЄВА, 47 років, викладачка:

Поки що не знаю, як швидко зупинити насильство з рашки. Бо хочеться зробити це негайно. Хочеться знайти чарівну кнопочку і натиснути її, щоб це все негайно зупинилося. Те, що йде звідти, – це результати системного багатолітнього антилюдського поводження, в першу чергу з власними дітьми, які вже виросли й перетворилися на скотів, це прямі наслідки культу психопатії. Психопати там не тільки при владі. Психопати, як я підозрюю, – у кожній родині. Я не розумію, як можна було довести власний народ до такого скотського стану. Культ приниження та насильства. Людина народжується людиною, і тільки оточення може перетворити її на скотину.

Віталій ЗАПЕКА, 54 роки, письменник:

Ніч. Поле. Над полем курличуть лелеки. Під ними працює трактор. Хліб, хліб, хліб.

Між птахами і трактором пролітають ракети. Трактористу їх добре видно. Працює далі. Птахи не курличуть, а верещать.

Через 15 хвилин пролітає ще одна ракета. Тракторист розвертається на нову смужку. Хліб, хліб, хліб.

Це Україна, дєтка.

Олександр СИДОРЕНКО (Фоззі), 49 років, музикант:

Цікаво, яку назву згодом отримає ця війна? Як її називатимуть у підручниках історії? По факту вона для нас національно-визвольна. Визвольна від остаточних ілюзій, а національна – бо імперія хоче зламати нашу ідентичність. Але ж війна під такою назвою вже була. Треба думати.

Ксеня ЛАРІНА, 31 рік, волонтерка:

Важливо називати росіян росіянами, а путіна – путіним. Не орками, не свинособаками, не хуйлом і не пітуном. Особ­ливо в англомовному просторі. Росіяни мають нести відповідальність. Колективну та особисту. І відчувати її всюди. Виходячи за рівень тактичної комунікаційної задачі – виграти війну і позбутись наративів російської пропаганди, в нас є ще стратегічна. Ми переможемо. Війна закінчиться. Росіяни залишаться. Так от, наша стратегічна задача – зробити так, щоб вони не мали безпечного місця для своїх імперських ідей. Тому маємо повторювати саме те, що всі жорстокості, що відбуваються в Україні, – це справа рук росіян. Не орків, не свиней, не звірів. Росіян.

Кожен раз, коли ви називаєте росіян якось по-іншому, – ви розпорошуєте увагу. Допоможіть світу запам'ятати, хто винен у цій трагедії.

Андрій ЛЮБКА, 34 роки, письменник:

Ми довго роззиралися в пошуках української еліти, розчаровано киваючи на депутатів, олігархів чи медійних персон, а виявилося, що еліта ходить у нас просто під носом. Це прості люди, які кожне у своєму містечку й селі тримають на власних плечах життєдіяльність і оборону, всі ці моторні тітки й дядьки. Вже після перших вибухів вони могли махнути рукою на свою роботу та сказати, що не збираються тут ризикувати за мінімальну зарплату, і втекти в Європу. Але в ключовий момент виявилося, що гроші не головне, головне – порядність, гідність, ба навіть наше вічне українське "а що сусіди скажуть, якщо я втечу?"

Ці люди є фундаментом нашої країни, її золотим резервом, справжньою елітою. Я мрію, щоб після війни саме вони першими відчули, як країна змінюється, як вони стають заможнішими й захищенішими. Щоб наша країна віддячила їм сторицею. Щоб вони почали заробляти так, аби й на ремонт, і на машину, і на море, і на дітей було.

Нашу повагу вони вже здобули. Тепер слід подбати, щоб саме ці верстви населення стали основним вигодонабувачем від оновлення й відбудови України. Щоб грандіозна відбудова стала не черговим інструментом збагачення олігархів, а шансом для простих порядних людей нарешті стати фінансово на ноги й до гідності людської додати ще й здорову заслужену заможність.

Якщо після війни ці мільйони простих прекрасних людей на власній кишені відчують покращення, це буде справедливий наслідок важкої перемоги. Вони виявили свою реальну просту, хоч і не красномовну, любов до України. І Україна має відповісти їм взаємністю.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×