Що робили митці на Євромайдані напередодні його розгону 30 листопада
28 листопада, четвер, 19.07
– За Союзу я так само вдівся, то мене міліція забрала. "Так советские люди не ходят". А як, на головах ходять? – запалює люльку, перемотану ізоляційною стрічкою, 67-річний Іван Забабаха у червоному жупані. Сиві вуса спадають на комір, розшитий тризубами. За поясом – пістоль і шабля. – Костюмом козака піднімаю тут бойовий дух. Йому вже 20 років, сам вигадав. А сорочку вишивала покійна сестра. Козаки любили красиво вдягатись.
– А навіщо? – питаємо. – Все одно на Січі жінок не було.
– Козак мав жінку і діти. Тільки з нею не жив, а фінансірував. А сам воював. Який у козака дім? Завжди в дорозі, у тривозі. От і я живу у Львові, Києві, Олександрії, Вінниці. Прийшов сюди, бо душа козацька, мушу бути тут. Якби були батьки живі, то так само стояли б. Це в генах. Ходив на помаранчеву і на революцію на граніті. Чи вірю в цю? Якщо не вродило, все одно треба сіяти. З цього Майдану буде користь, бо тут багато молоді. Краще бути в Європі, чим у Росії в жопі.
У десятку залізних бочок горять дрова. Чути солодкавий сморід – разом із мітингувальниками тут гріються безпритульні. Сплять під ковдрами.
– Здесь мы на Майдане свободу отстояли. Если надо – отстоим в бою. Чтобы наши враги нас уважали и землю украинскую мою, – 57-річний донецький пенсіонер Андрій Авраменко наспівує власну пісню. На плечах – генеральські погони із синьо-жовтими бантами. Щороку приїздить до Києва 21 листопада на річницю подій 2004-го. Цього разу вони збіглися з новими протестами.
Козак мав жінку і діти. Тільки з нею не жив, а фінансірував. А сам воював
– Я – донецький "помаранчевий". У мене такой трафарєт красівий "Слава звичайним учасникам помаранчевої революції". Стою тихо, навколо кучкуються. Коли прапор європейський розтягнули – бачу, що наші хлопці. Першу ніч до десятої ранку з ними стояв. Спочатку було 50 людей, далі сходилися більше. Потім депутати з'явилися, началі ля-ля-ля. Луценко сказав таку примітивщину: "Ви розійдіться, а потом сойдіться". Микола Коханівський, шо зламав Леніну палець, схватив мегафон і кричить: "Не смійте розходитися!" Потом Кличко взяв тут верх і начав керувать, машину пригнав свою балабольную. Спеціальна, з трибуною і колонками. Зняв із неї всю свою символіку, і начали ми там виступать. Навіть я читав свій вірш про яйце і Януковича. Я – простий учасник. Хто мене візьме в оргкомітет, коли я правду всім кажу? Знав зразу, що Янукович не підпише Угоду. Із трьох лідерів мені саме больше Яценюк подобається, бо має досвід. Тягнибока підтримую, але іногда кажеться, шо він каже те, шо Симоненко на русском язикє: "Давай заберем заводы, Украина превыше всего". Значить, я знову становлюсь гвинтиком у цій машині. Кличка слухав у Донецьку. Говорив воду: ви знаєте, хто грабує. Ми знаємо, але скажи конкретно, ти ж кандідат.
Приходжу до чиновника, дивиться на мене: "А ти з Партії регіонів?" До побачення. Тільки їм на Донбасі усе дозволено.
– О, Владімір Ілліч! – Андрій Авраменко помічає знайомого з ленінською борідкою. – Знайомтеся, Вєчно Живой.
– "И Ленин такой молодой", – наспівує 77-річний Олександр Скляров. – Революция не в опасности, товарищи.
– А чого ви не в Мавзолеї? – питаємо.
– Я был уже в Мавзолее. Вот теперь за правдой пришел. Революция, о необходимости которой украинский народ говорил в течение 20 лет, свершается, товарищи. То есть не товарищи, а панове. Єдине, що я хочу від свого життя – щоб кожен з нас був господарем у вільній європейській соборній Україні. Смерть окупантам! – каже Олександр Іванович.
За тиждень із Ленінім його плутали тричі.
– Одна жинка прибежала, чуть не подрались. Ты кого-то там расстрелял, говорит. "Да я же не Ильич, – отвечаю, – я бандеровец". Мы он с ним делали помаранчевую революцию, – показує на Авраменка. – По Майдану ходив у чорній формі, з галстуком. Мене питають: "А шо тут роблять комуністи?" – "А де ви бачили комуністів?" – "А ви похожий". Да я даже в партии никогда не был.
"Дощ і морози – ну і нехай. Тільки на себе тепер нарікай. Гасел немає? Сам їх шукай. Хто не скаче – той москаль", – начитують нову реп-композицію брати Капранови.
– Це не карнавал, а революція, – говорить 46-річний Дмитро Капранов. Дмитро він, чи Віталій, брати жартома перепитують у дружин-близнючок.
– Як у кожній революції, тут від сліз до сміху півкроку. Зараз народжується нова країна. Тут творять нову ідеологію – на рівні символів, гасел і пісень.
Вивчаючи історію, дуже легко розумієш, чи українці щиро виступали за когось на війні. Коли щиро, народжувалися пісні – січові, повстанські УПА. А якщо воювали, як раби в Красній армії, – й пісень немає українських. Гинуть у нас щиро. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" – це призначення. Українці йому відповідають – і душу поетично кладуть, і тіло.
– Мені заплатили американці 120 гривень. Відпрацьовую, – 38-річний поет Артем Полежака тримає білий плакат "І так зрозуміло". – Собі стоїмо, ше нічого не сталось. Або Янукович підпише, або його завалимо – влаштуємо, наприклад, такий перфоменс, після якого будуть дострокові президентські й парламентські вибори. Інакше це залишиться просто мітингом. Кажуть, на Майдані зібралися студенти потанцювати. А ви спробуйте простояти ніч на морозі. І врешті, ми ж українці – як збирається більше одного, відразу починаємо співати або танцювати. Нація така. Не можу зараз сидіти вдома, хоч після помаранчевого Майдану мене з'їла зневіра. Тоді ще не жив у Києві, приїжджав сюди з братом. Люди із Західної України понаписували на транспарантах кожне своє село. А харків'ян було багато, але вони ніяк не могли зібратися. Зробили спеціально плакати для харківської діяспори, і стало веселіше. Нерідко патріоти зі східних міст України підірваніші, ніж із Заходу. Вони начебто українці, живуть в Україні, але чомусь навколо звучить російська мова. Глибоко в душі це може породжувати конфлікт, часто неусвідомлений. Але він загострює відчуття, і багато речей вони відчувають рельєфніше. Більшість активістів чомусь україномовні. Навіть звичайні російськомовні харків'яни, коли виходять на мітинг, між собою починають розмовляти українською.
Та чого, з таким якраз на "Межигір'я"
"Барана треба стригти, а не слухатись" та "У Росії між ногами чорна куріца з рогами" – написали на авторських знаменах учасники "Союзу Вольних Художників".
– Це щоб відбиватися, – 34-річний Іван Семесюк показує міцний держак таблички "Люте гасло". – У нас крадуть час і надію. Тому або Угода, або розносити всю цю халабуду вдрєбєзгі. Мені як митцю від Європи потрібна свобода – безвізовий режим. Коли вранці заправив машину і поїхав собі у Словаччину. Але я не скаржуся, живу непогано, бо багато працюю, нормально заробляю. Це не завдяки цим упирям, а всупереч.
– Тут жартують, що Україна дала Європі два слова – анархію і мазохізм.
– Мої 20-річні знайомі вже не знають, хто такий Ленін. Усі совкові рожі, котрі нас досі оточують, – це тяжкий історичний вантаж. Луганські мітинги з комуняками такі кумедні. Старпьорський дух досі над країною літає. Малюю українські вади. На Майдані зібралися українці. Це вже велика вада. Але зараз найпозитивніший період у нашій історії. Уперше за стільки сотень років існує українська держава. Це ж ненормально, її ніколи не було.
П'ятниця, 29 листопада, 11.00
Щогодини мітингувальники Євромайдану виконують гімн України – славень, як його тут називають. На сцені кожну ноту витягує чоловік у картузі. Грає на гітарі, але її заглушує фонограма. Після гімну починають "Ленту за лентою".
– Вибрав повстанську пісню, бо це не дискотека, щоб тут "Бумбокс" слухати. Це – серйозна справа, тому й пісні мають бути серйозні, – розповідає Михайло Грім, 52 роки.
У руках – стара потерта гітара, до грифа прив'язана жовто-блакитна стрічка.
– Давайте вас на президента, – біля сусідньої бочки з вогнем студент зі Львова пропонує сивовусому чоловікові в козацькій каракулевій шапці.
– Якби я став президентом, то хоч Європа і відмінила смертну кару, я би повернув, – відповідає той.
Приїхав із Житомирщини, каже, ще не старий – 90 років не має. Його слова молодь зустрічає сміхом і оплесками.
– І так: у казну заліз – шибениця. Вірьовка і гілляка – самий дешевий метод боротьби. І моментально – як бабка пошептала, красти перестануть. Бо знаєте, діти, у мене вже нєрви здають.
Швидкими мазками кладе олійні фарби на полотно художниця Марина Соченко, 49 років. Окуляри заляпані дощем. На оглядовому майданчику над Майданом пише мітинг із натури. Полотном стікає вода і робить у ньому рівчачки.
– Олійні фарби дощу не бояться, але й води не люблять. Технічно писати складно, бо весь час змінюється погода. Дощ сильний, потім мокрий сніг, за секунду – сонце. Нічого, мені головне – настрій цього Майдану. Все більше у нас стає людей, а не овочів, які чекають, щоб їх полили. Викладаю живопис у Національній академії мистецтв. Студентів ми ні до чого не примушуємо. Кожен художник сам відчуває, що йому потрібно. Але мені здається, що відокремлювати сучасне мистецтво від народу – погано. Під час Французької революції художники брали активну участь у ній. Зараз час не виставок, треба йти на вулицю. На Майдані почула історію – як коло Білого дому в США ходив дідусь з онуком. Нікого немає, один, на грудях – плакат проти війни у В'єтнамі. Його питають: "Навіщо, хто вас бачить? Ви тут самі". Каже: "Я це роблю не для когось, а для себе. Аби знати, що зробив усе, що міг".
Революция, о необходимости которой украинский народ говорил в течение 20 лет, свершается, товарищи. То есть не товарищи, а панове
– У вас немає маркера? – запитують у Марини Соченко двоє хлопців. – Треба на прапорі "Житомир" написати.
Художниця береться допомогти. По мокрому прапорові України пише червоною олійною фарбою. Студенти розтягують його сушити. Але від вітру полотнище склеюється. Розмазані букви подібні до напису кров'ю.
– Що, новий купити? – зітхаючи, питають думки в перехожих.
– Та чого, з таким якраз на "Межигір'я".
– Не розходимося, доки ця влада не піде геть, – зачитує 40-річна Руслана Лижичко СМС зі сцени о 22.54.
За 5 хв. співачка отримує близько 500 есемесок. Вона оголосила номер свого мобільного, і будь-хто з мітингувальників може написати їй повідомлення.
– Найцинічніше, що чула в ці дні: "Ничего, пошумят и разойдутся", – сім днів і ночей поспіль Руслана є головною ведучою Євромайдану. – Ми не втомимося тут стояти. Мене питають: ти ще жива? Жива.
За кілька годин поїде лікувати горло, а загони "Беркута" жорстоко розженуть студентів із майдану Незалежності.
2 гривні 31 копійку витратив Тимур Ібрагімов із Криму на лист Януковичу. Сповістив президента, що більше не потребує його послуг. Зачитує текст:
"У десятиденний термін підготувати звіт про використання коштів і акт прийому-передачі рухомого і нерухомого майна, в тому числі "Межигір'я".
– Не знаю, чи буде мені добре в Європі. Але впевнений, що нашим чиновникам там буде погано. І від цієї думки мені вже добре, – каже зі сцени Тимур.
Закликає кожного витратити ті самі гроші й завалити Адміністрацію президента листами від народу
2 
1
Коментарі