Життя вимагає усталених правил і розміреності. Інакше нічого не вийде. Інакше з асоціальної тварини з важкопрогнозованим розладом ти перетворишся на типову соціально адаптовану істоту. І все полетить шкереберть.
Одне з головних правил, а отже й догм – неприступність твоєї вежі зі слонової кістки. Вежа має бути захищеною фізично й ментально. Під другим я розумію низку нехитрих способів: відсутність домашнього телефону, мінімальна залученість до різного роду ОСББ і, найголовніше, реєстрація проживання в іншому місці. Тож упевнено можна говорити про таку-сяку захищеність від нав'язливих демонів, що можуть непрохано завітати до тебе з повістками, дорученнями, банківськими попередженнями, люстраційною перевіркою чи понятими. Замурувався, усамітнився, загорнувся в ковдру і вже звідти тихо ненавидиш людей.
І от коли осінь обступила зусібіч і, здається, немає їй ні краю, ні кінця, твоя вежа зі слонової кістки та стін, оббитих корковим деревом, стає найкращою декорацією для пошуків втраченого часу.
Та одна гнітюча думка не дає спокою: на відміну від Пруста, тобі ніхто не залишав у спадок статків, що дають змогу безбідно перебувати у скиті до кінця днів. А тому, хочеш чи ні, мусиш вибиратися зі своєї вежі на полювання.
Впевнений, таких, як я, багато. Можливо, більшість.
Якось днями я гортав фейсбук-стрічку, щоб зайвий раз упевнитися, що обраний мною шлях соціофоба й самітника – правильний, а людство невпинно провалюється в глуху пітьму, ніби у бездонний колодязь, з якого давно вибрали воду. І яким же було моє здивування, коли я днями натрапив на пост талановитого митця, якому ще два роки тому пророкували приголомшливу творчу кар'єру, найяскравіше майбутнє і захмарний успіх. Тоді я дещо загубив його серед навали інформаційного сміття, але був упевнений, що він уже гастролює щонайменше Східною Європою і пожинає перші стиглі плоди своєї зірковості. Й от у цьому його свіжому пості митець просить про допомогу: шукає роботу. Хоч якусь, де не так важливий досвід, але цінуються абстрактні вміння.
Стіни його вежі виявилися хиткими й незахищеними. Моя впевненість у тому, що мистецтво своєю рушійною силою здатне перемогти скруту й перемолоти побутові негаразди, як завжди, виявилася сліпою й наївною, так, мовби я сам не потерпаю від цих щоденних відповідальності й гонитви за ситістю, здоров'ям і затишком, які здатні забезпечити гроші. Що дивуватися? Чи я час від часу не наймаюся тягловим конем на роботу, що аж ніяк не дотична до письменницької? Хіба я не вимушений іти гарувати, віддаючи підношення Арістофановому Плутосу? Прокидаюся зранку, снідаю, вдягаю куртку, сідаю на велосипед і кручу педалі до майстерні, де конвертую час і такі-сякі прикладні вміння у гроші, відкладаючи на потім своє писання, ніби це не справа всього мого життя, а дрібне хобі на зразок колекціонування вінілу чи збирання лего.
А що далі? Гроші – в сім'ю. Сім'я – у вежі. Прописка – в іншому місці. Перезимуємо. Якщо все не накриється й не навернеться.
І це майже містичне передчуття, що незабаром все навернеться-таки і вкриється ядерним попелом, підштовхує мене до нездоланного бажання провести ці останні години, дні, місяці, роки так, як комфортно мені, а не черговому гостьовому редактору чи журналісту суспільно-мистецького видання. Тобто під ковдрою, надалі декларуючи свої хиткі принципи соціофоба. Для цього в мене є достатньо впольованої дичини, щоб протягнути зиму, яка насувається. І дуже сподіваюся, що у вищезгаданого безробітного талановитого митця теж є певні ресурси, щоб продовжувати займатися мистецтвом, і йому не доведеться випаровувати свої сили на побутові дрібниці. Принаймні в коментарях до його посту чимало людей зголосилося допомогти йому фінансово, щоб він лише творив, а не перетворювався на тяглового коня, що разом із бороною тягне за собою всі свої творчі плани і, головне, непересічний талант.
1 
1
Коментарі