Був ранок неділі. Падав дощ. Я сидів на балконі "хрущовки", крутився в розламаному офісному кріслі, курив і вдивлявся в гілля Печерська. Насувалася весна. Десь у районі вулиці Мечникова завивала автомобільна сигналізація. Повертатися до квартири не було бажання, хоча звідти й пахло сирниками. Їх напекла дружина, яка перебувала на фінальній стадії вагітності. Крізь темне скло я бачив, як вона по-качиному крутиться біля плити. Я знову глянув на темні й розкислі дерева і вкотре занурився в думки про моє фінансове становище. Розпач і сором. Тут не те що лікарю не було чим заплатити за пологи, за квартиру нічим розрахуватися. Що вже говорити про візок, підгузки, бодіки й соски. На все це потрібні були гроші, а я третій місяць сидів без роботи.
Розпач і сором.
Задавлений нелегкими думками, не одразу помітив, як десь згори почали падати кольорові папірці. Це виглядало так, ніби хтось грав у монополію цього вітряного дня і от тепер вулицею кружляли ігрові гроші. Але вони були справжні.
Задовго до сімейного життя я чув прислів'я "дав Бог дитя, дасть і на дитя". У ньому завжди чулося безтактне закликання до спарювання, до народження. Вперед, до продукування нових істот. А те, що ти бідося, так це не страшно. Бог допоможе. На те він і Бог.
Та мені була ближча російська сентенція "навіщо плодити злиднів?" Вона була просякнута духом безвиході, гіркої раціональності і сєрмяжної правди мужика Мітріча. І ці раціональність і правда, що звучать у мінорній тональності нового часу, вганяли в іще більший розпач і сором. Квартира Мармєладових і нічліжка Костильова здавалися реальнішою перспективою, ніж добрий Бог, який дає мені на дитя.
Зрештою, пізно вже про щось таке міркувати, якщо твоя дружина зворушливо пересувається крихітною зйомною квартирою і з дня на день чекає, коли нова істота попроситься назовні. Пізно думати, коли є нагальна потреба в грошах, а ти паралізований підлітковим страхом перед невідомістю. Пізно, коли ти так і не зміг забезпечити й захистити свою сім'ю в такий важливий період. Тут хіба що Бог дасть на дитя.
І він дав.
Я сидів на балконі, курив і дивився, як із неба падають дощ і гроші. Підскочивши з офісного крісла, вибіг у двір. У палісаднику запримітив зеленаву купюру. Двадцятка, подумав. Але це були 100 євро. Ніби старий і пожований бладгаунд, я нишпорив у кущах садових троянд, приминаючи ніжно-зелені стебла ірисів та тюльпанів, і збирав гроші. Прибігши додому, сповнений маніакальної радості, що відбирала мову, я тримав у руках мокрі зім'яті євро.
– Фальшиві? – недовірливо запитала дружина.
– Мабуть, – засумнівався я.
Гроші виявилися справжніми. І їх було немало. Тієї суми вистачило заплатити за квартиру й роздати дрібні борги. Того дня ми ходили навколо будинку, дивилися на вікна, з яких, імовірно, вилетіли євро, оглядали територію, розгублено позирали в небо. Але воно мовчало. Звідки взялися ті гроші – для нас досі загадка.
Минуло одинадцять років. Ми з дружиною маємо квартиру, про яку мріяли. Чекаємо на день народження сина й ламаємо голову, що ж йому подарувати, адже в нього все є. А чого немає, йому й не конче потрібно. А я, як і 11 років тому, сиджу на балконі, курю, дивлюся на дощ і думаю, чи готовий був би я до другої дитини? Чи готові ми ступити в цю річку ще раз і розпочати знову? Чи варто вже дочекатися онуків? На дитя Бог дав. А чи дасть дитя?
1 
1
Коментарі
1