"Заповіт" Шевченка спотворили

Ця невеличка книжечка змінила свідомість багатьох жителів тогочасних столиць - Петербурга й Москви, що вже казати про українство. Бо до цього був тільки Котляревський з "Енеїдою" дещо бурлескною, еклектичною та пересипаною суржиком і латинізмами. А тут полилася чиста українська народна мова. У Петербурзі й тепер чимало українців, а тоді було ще більше. Люди, зголоднілі за цим словом, просто всотували його, переписували, заучували напам'ять. Шевченко — новатор у поезії. Ми звикли сприймати клішовані рими "ридає-палає", "сонечко-віконечко". А в нього рима інша. Він поет метафори. Перше видання "Кобзаря" містило всього 8 творів, які ретельно відібрав цензурний комітет. І то там було викинуто певні рядки. Було написано "...выпускается впредь только ограниченное количество экземпляров. Цензор Корсаков". Тобто цензори вважали, що там є певні закиди щодо історичних реалій.

У "Кобзарі" царського часу писали "Вилучено цензурою 3 рядки", за кілька сторінок знову 2 рядки, чи 5, чи 10 рядків. Вони хоч зазначали, що вилучали. Тільки тепер можна порівняти з оригіналами і з'ясувати, що прибирали. Там йшлося про жорстку царську політику упокорення незгідних. У поемі "Сон" узагалі була критика цариці — богопротивне явище на той час.

 

Радянська влада вже не повідомляла про зміни в оригіналі. У вірші "Чигрине, Чигрине" у фразі "За що скородили списами Московські ребра?" змінили на татарські, наче перші ми не скородили. Є ще такий вірш "На панщині пшеницю жала". Після рядків "а діточки обід несуть" були або крапки, або йшли рядки "І усміхнулася небога...". А в Шевченковому автографі читаємо "та йдучи, колоски збирають, мов тая доленька святая, мов янголяточка ідуть"... Дивно, але їх і тепер не знайдете в "Кобзарях" сучасних. Як і фінал цього вірша теж ніде не друкують. Більшовики це вилучали, щоб не виникало жодних асоціяцій із Законом про п'ять колосків. А це вже натяк на репресивні дії влади. Цензори, як царські, так і радянські, доклалися до того, щоб причесати Шевченка на свій копил. Канонічний радянський образ Шеченка —"революціонер, демократ, об'єднувач народів".

Школа й досі його сповідує — старий дід у шапці й кожусі, пишні вуса й сердитий погляд. І його можна зрозуміти. Дивиться на нас, як на харківському скульптурному комплексі, і, певно, думає, "славних прадідів великих, правнуки погані — 27 років взаємопоборюєте одне одного, коли ж згуртуєтесь супроти вічного ворога"?. Прикро, але від 1991-го держава не спромоглась видрукувати всієї творчої Шевченкової спадщини. Я витратив майже 10 років, щоб зібрати ту поезію, яку ще не було оприлюднено. Це чималий обсяг джерел, які вишукував у музеях, архівах як України, так і діяспори, звідки мені надсилали матеріяли. Спочатку це була невеличка збірочка "Заборонений Кобзар", яка витримала 5 видань. Та до 200-річчя поета вирішив видати повного "Кобзаря". А потім майже рік переконував видавців його пустити в друк. Казали, що скільки можна про нього писати й це нікому вже не цікаво. Але таки видав у видавничому домі "Школа".

Як за радвлади, так тепер цензурують тонко. Якщо вважають, що вірш не годиться, то викидають його, як було за міністра Табачника. Збірки видають із грифом "Вибране". "Розриту могилу", "Якби-то ти, Богдане п'яний..." й чимало інших довго взагалі не друкували. Фінал поеми "Чернець" про Семена Палія ніколи не друкували. Навіть спотворили "Заповіт" Шевченка. Поет не писав "Я не знаю бога". Насправді у списку, який він подарував Скоропадським там прочерк.

Усієї правди про Шевченка ми, напевно, ніколи не дізнаємось. Бо людина віддалена від нас часом. Навіть за життя про його персону складали міти. Є ГогольФест, МамайФест, прийшла черга ШеФесту. Сучасна молодь знає Шевченка дуже поверхнево, у межах шкільної програми. А вона не може розказати багато, бо на кожного автора відведена певна кількість годин. Викладача завжди обмежують цією нормативністю. Більшість знає хіба що тільки "Заповіт", який, до речі, автор назвав "Думка". Його вивчили, розказали й забули, бо оцінка потрібна. До Шевченкового поетичного спадку треба не воднораз і частіше звертатись. У дитинстві він один, у зрілому віці інший, а коли читаєш його прикінцеві вірші, то відкриваєш глибинного філософа. Усього 47 років відпустила йому доля, а зробити він устиг стільки, що не кожному під силу. Це красномовний приклад сучасній молоді, як попри все можна досягти мети, якщо є для цього бажання й мотивація. Нині в нас молодим поетом уважають людину до 40-ка років. А він ще у 26 видав "Кобзар".

 

Є багато стереотипів, які доводиться ламати. Що він пияк був, чи ловелас... Чи те, що був бідний і неграмотний. Але ж він отримав високе звання академіка. Це IV ранґ рівня державного статусу. До нього звертатися треба було "Ваше превосходительство" й це той, хто до 24-х років фактично був рабом. Але жив біля панів, увібрав й опанував добрі манери. Той кожух і волохата шапка — це своєрідна епатажність для фото, бо в повсякденні він одягався дуже вишукано й на вбрання грошей не шкодував.

Зчаста, замовляючи костюми, малював кравцеві їхні ескізи. Мав високу освіту і, як вільний слухач Академії художеств, досяг найвищої вершини. Не кожен, хто закінчував академію, ставав академіком, а він зміг. Його техніка ритинування — ноу-гау того часу. Він відновив те, що було втрачено від школи Рембранта і Дюрера. І там теж здоров'я поклав багато, бо випари кислоти під час ґравірування далися взнаки. Помирав жахливою смертю, не міг навіть лежати. Зараз опубліковано багато розвідок, де все розкладено по полицях.

Менторської класичної лекції не буде, а буде радше емоційна імпровізація на цю тему. Відповідатиму на питання й ілюструватиму прикладами, що й чому цензурували. Живе спілкування сприймають краще, ніж читання класичної лекції. Побіжно розказую про культуру спілкування, мовні й правописні проблеми, мовознавчі колізії. У лекціях демонструю Шевченкові автографи, де є вилучені цензорами рядки. У нас ніхто не завдавав собі труду текстологічно розглянути його творчість. Шевченко — поет-вигнанець, бо левову частку всіх творів написав поза межами України. Але майже кожен рядок — про неї.

Це ж як треба любити свій край, щоб, будучи ревним вірянином, написати: "Я так її, я так люблю, Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!" Для нього Україна й направду була понад усе. Він першим з'явився на революційному Майдані... 2014-й був рік його ювілею і рік звитяги. По всьому Києву були його зображення й цитати як офіційні на біґбордах, так й аматорські трафаретні на стінах, парканах і барикадах Майдану. Шевченко був затребуваним. "Борітеся —поборете" — це гасло було визначальним для всіх учасників Майдану, для всієї України. І воно спрацювало.