Ми програли Україну в 1999 році, коли вбили Чорновола - Рой Домішевський

5

Мене різонуло, коли в кінці 1990-х ми в Москві розмовляли з нашими російськими колегами про те, що російське телебачення робиться банальним. Вони відповіли: "А ми ж його не дивимось. Створюємо, але самі не дивимось". Це катастрофа. Люди працюють над чимось, чого самі не сприймають.

Це так само як в Радянському Союзі ми жили в двох вимірах. Один офіційний – робили вигляд, що ми комсомольці і любим Леніна, але всі жили іншим життям. Масове роздвоєння особистості – це психічна хвороба на рівні нації. Британці, поляки, французи так не живуть. Вони живуть в реальному світі. А ми живемо постійно в якихось двох реальностях.

Світ створений за певними правилами. Якщо ти порушуєш правила – чи в біології, чи на дорозі - ти ламаєш світ. І тоді світ починає ламати тебе. Це закони природи.

Я не думаю що Піховшек на повному серйозі вірить в те, що він говорить на телеканалі News 1. Він прекрасно все розуміє. Йому просто платять бабло, і він грає в цю гру.

Вважаю, що забороняти такі канали недоцільно. Їх шкідливість бачать тільки ті, хто замислюються. Для народу це така вошка, якої він навіть не помічає. Коли щось починають забороняти, цьому надають більшу вагу. Треба ігнорувати.

Так. У нас дуже багато проблем через низьку якість тих, хто має обслуговувати наше життя на громадському рівні, починаючи з місцевих депутатів, прокурорів і суддів. Дільничний є таким яким є. Справа навіть не в Авакові. Таке суспільство спеціально було побудоване у свій час репресіями і вбивствами.

Є багато людей, яким пофіг ця країна, і при тому вони мають ресурси щось змінювати. Зараз у Львівській опері Василь Вовкун поставив твір "Коли цвіте папороть". Сама постановка дуже дорога в продакшені: використовуються проектори, багато екранів, світла. Меценатів знайти непросто. Наші багаті люди з можливостями не розуміють потреби будувати щось у цій країні. Вони люблять їздити в Росію, у Францію, але не розуміють, що треба вкладати в українське тут. Бо вони теж із совка. Колишні комсомольці.

Як і багато наших артистів, які їдуть виступати в Росію. Вони вважають, шо "вся ця заваруха - справа політиків" . Є якісь розборки, але, мовляв, у нас з росіянами одна культура. Це страшно, бо вони люди неосвічені, але вони мають певний вплив на аудиторію, бо вони популярні.

Далеко не кожен, хто вміє співати, обдарований розумом. До такої людини не можна звертатися як до морального авторитета. Якщо людину показують по тєлєку і в неї тисячі слухачів, це автоматом не дарує їй знання історії хоча б. Багато українських артистів дуже часто просто не розбираються в питанні нашого конфлікту з Рашкою. Вони роками плекали свою кар'єру, Росія - це частина їхнього ринку, заробітку. Звичайно, вони ліниві падонки, якшо неспроможні розібратися в питанні. Звичайно, вони не розуміють, як це бє по їхній батьківщині. Але таких щораз менше. І тішить, що цілий ряд зробили для себе вибір і поїхали назавжди.

 

Це не вихід. Набагато вірнішим був би ігнор таких персонажів. А це вже питання до суспільства.

А суспільство так само не єдине в цьому питанні. Воно не згуртоване. Тому що в державі немає єдиної інформаційної політики.

Я на повному серйозі вважаю, що комерціалізація частот – в першу чергу телевізійних – вбила нас, як народ медійно. Не можна було після розвалу Союзу розвалювати наших мовників, продавати частоти. Я звичайно розумію, що це сталось не просто так, що цей процес був інспірований і в великій мірі керований нашим ворогом. Ворог був – і є! – настільки сильним, що протидіяти цьому наша молода напівдержава просто не могла. І не може досі.

А як би мало бути? Всі державні радіо і теле-канали – їх в нас було перший, другий, третій і культура – як варіант мали б перейти в режим акціонерного товариства, з громадською радою, з незалежними редакціями і залишитись працювати і розвиватись. А тепер головне - громадяни мають платити медійний абонент – на сьогодні це скажімо 2 тисячі гривень на рік. Абсолютно всі громадяни, котрі мають здорові очі і вуха. І ці гроші напряму, без участі жодних міністрів і президентів, мають падати просто на рахунок цього товариства.

Редакція має право провадити таку політику, яку вважає за потрібне. І ця редакційна політика хочеш не хочеш буде суспільно орієнтована. Бо буде незалежна від грошей чи їх розподілу. І в таких умовах ми можемо розраховувати на то, що з телевізора будуть якість чесні і об'єктивні меседжі, корисні для суспільства.

І власне так воно працює у всіх успішних державах Європи. Бідний і залежний фінансово мовник не може бути конкурентним, корисним і цікавим.

Уявіть на хвильку, що ось так і є в Україні. Авторитетне суспільне телебачення просто не залишить шансів комерційним олігархічним чи кадебешним каналам мутити в інфопросторі, їх просто не будуть чути і бачити.

Як має виглядати радіо. Має бути так – заїжджаю я на автомобілі до України скажімо в Шегинях – це на кордоні з Польщею – і їду до Харкова: всю дорогу я маю мати можливість чути і слухати перший канал українського радіо! А тепер уявіть собі, яку вагу буде мати це радіо, скільки там буде реклами, який в нього буде авторитет. І яка в нього буде якість. Інакше це не працює. Зараз наші суспільні мовники - бідні, як церковні миші - не можуть протистояти в інформаційній війні.

Звичайно, легко говорити, як має бути, і дуже важко зараз зрозуміти, як це розгребти і довести до нормального стану. Але дійде, той хто йде. Тому треба побажати сил і натхнення тим, хто за це взявся і допомагати їм. Хоча б тим, що дивитись, слухати і рефлексувати, а не просто критикувати і відмахуватись.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "З Кузьмою нам не вистачило часу, щоб поговорити" - Рой Домішевський

Квоти - це принизливий і вимушений, але наразі потрібний інструмент. Так, вони потрібні і, як показав досвід кількох років, – дієві. Принаймні я чую позитивні рефлексії в цьому контексті. Та й матеріалу на радіо зокрема стає більше, і він кращий.

Суспільний мовник у нас робить все як може. Навколо них триває якась мишача гризня. Разом з тим туди прийшли нові прогресивні люди, я персонально знаю про зміни у Києві, Львові і Тернополі, наприклад. Я вірю цим людям і впевнений, що вони зроблять все що можуть в цих умовах.

Це більше про телебачення.

І дуже болісно спостерігати, в якій стагнації наше державне чи тепер суспільне радіо.

Не має права "державне" радіо і телебачення бути бідним, і вся біда якраз від того. А без "державного" умовно, а тобто суспільного мовника не буде успішної держави, орієнтованої на громадян. Ми живемо в добу інформаційного суспільства, і без адекватної інформаційної політики неможливе існування успішної держави.

Я за "державних", як всі це називають, мовників. Вони мають бути основними на цьому полі.

 

Жодна з наявних так званих організацій колективного управління, котрі б мали слідкувати за коштами для авторів, не справляється з функціями. Практично всі вони створювались не для чесного розподілу коштів, котрі збираються за використання музики, фільмів, зображень, і т.д., а для власного збагачення власників чи керівників цих ОКУ. Так само мутно всі роки поспіль працювала і державна УАСП. Пересічні автори навіть не морочились щось десь реєструвати, кудись підписуватись, бо система працювала для вибраних і втаємничених. Наприклад я, як співавтор цілого ряду пісень групи "Скрябін", котрі виходили до 2001 року, не намагався навіть якось цим займатись, бо без підтримки "волохатої руки" нічого мені не "світило". Держава не виконувала функцій арбітра і тут.

Зараз в УАСПі зібрався колектив, котрий намагається змінити ситуацію. Один з варіантів – вивести УАСП з державного управління для того, щоб в режимі громадської організації отримати більшу керованість зборами і розподілом. До складу нової записались більшість відомих популярних артистів чи їх авторів, і перелік росте. Керує справами в ГО рада авторів, обрана членами організації. Це ще далеко не завершений проект, ситуація розвивається і все ще не так просто і не все вирішено. Але працюємо над цим. Думаю, все в нас тут буде добре.

Тільки за Порошнека. За тиждень чи місяць людина нічого не може зробити. Ці процеси є тривалими. Не можна дуже часто міняти директора заводу, особливо якщо він в принципі не найгірший.

Ми програли Україну в 1999 році, коли вбили Чорновола. Всі тоді змовчали. Тоді ще не було кому підніматися і говорити своє фе. Але тоді ми отримали все те, що відбувалося потім – Януковича, проросіський курс, стагнацію. Ми втратили державу ще тоді. Держави у нас і досі немає. Держава – це справедливий суддя, поліцейський, селищний голова. Воно все в нас не працює.

Не треба думати, що корупція є якимось українським ноу хау. Вона дуже сильна в Румунії, в Польщі, які знаходяться в ЄС, дуже серйозна корупція в США. А от вбивати нас постійною інформацією про те, що в нас корупція, – це є справді українське ноу хау. Це інструмент інформаційної війни.

Наша проблема не в президентові, а в процесах знизу. Треба звернути увагу на те, що роблять місцеві депутати. Але плюс Порошенка в тому, що він втримав систему в стабільному стані. Собака гавкає, а караван все-таки іде.

Маючи такий інформаційний простір людині дуже важко сформувати свою думку. Нервова система суспільства збуджена. Її постійно спеціально збуджують. Люди не аналізують. Популісти і далі можуть нами керувати.

Це протистояння на дуже довго. Москва ніколи не погодиться на успішну і незалежну Україну. Так, як вона не погоджується на успішну і незалежні Польщу, Моравію, Балкани, Фінляндію, Кавказ.

Інша справа, що багато залежить від нас і нашої єдності. Будемо згуртовані, як поляки скажімо, вистоїмо. Не згуртуємось – програємо.

Сподіваюсь ця війна проведе нарешті межу в головах, у свідомості. Дуже сподіваюсь, що люди прокинулись і не дадуть більше дурити собі голову.

Так. Кожна крапля, яка падає, зволожує землю. Всі так бояться пожертвувати своїм життям чи комфортом не розуміючи, що в принципі ми всі рано чи пізно помремо. Але можна обирати – чи ти помреш як овоч, чи ти своїм життям внесеш свій вклад у світлу сторону цього світу, погодуєш доброго вовка. Це робить Сенцов. Все, що він зробить, все йому вдасться. Чим більше буде таких, як Сенцов, тим меншою буде ціна, яку має заплатити кожен, хто бореться за те, щоб світ був кращим. Зараз таких одиниці, і вони мусять платити високу ціну за свої переконання.

У мене сестра живе в Москві. Поїхала ще за Союзу туди вчитися у ветеринарну академію і там залишилася. Бачу, що росіяни тямлять, що їхня влада брехлива, краде і так далі, але вони під нею сидять, тому що розуміють, що вона сильна. Вони бояться своєї влади, але вони її підтримують. Бо їхня влада розказала їм, що захищає їх від ворогів. Думають, "Путін, канешно, казьол, але він, зараза, американців стримує, бо американці прийдуть і поріжуть нам голови". Сестра мені каже: "Так, війна, але вона вигідна американцям, Порошенку і Путіну". І така думка дуже вдало впроваджена і в українське суспільство. Ми інфіковані цією брехнею, мовляв, за нас уже домовилися нагорі. Особливо в це вірять військові.

 

Мені здається, у нас зараз триває болючий процес навчання суспільства на новий лад. Ще рано говорити, яким воно є – воно поки ніяке. У всіх сенсах. Дуже розбалансоване і поділене. На бідних, трохи багатших і багатих дурними грошима, на неосвічених, більш освічених і тих, хто розуміє і знає щораз більше, бо читає і думає головою, а не телевізором. В загальній масі ми як народ досі живемо фантомом радянського соціалізму. Але хороша новина в тому, що розвиток іде, суспільство змінюється. І так, воно вже не таке агресивне, як, скажімо, ті ж росіяни.

Є дуже хороша молодь, тверезо-цинічна. Дуже важливо, щоб вони були активнішими в суспільному житті, дуже важливо їм пояснити, чому це важливо. Бо молодь може остаточно розчаруватись і виїхати просто вся, а тоді буде важко.

Важливо протестувати не проти, а за. Я протестував за зміни, за світліший і добріший світ, за індивідуальність і нестандартність. В наших піснях завжди була прихована провокація на подумати, здорова доза вакцини від зла і байдужості.

Нинішня молодь протестує за здоровий глузд у всьому. Їх так само задовбав вже наш перманентний совок, хоч вони вже і не так його ідентифікують. Наша молодь зараз - це вже громадяни світу, і в цьому весь кайф.

Комфорт для мене – це дуже локально. Можна серед Києва виїхати на Труханів острів і опинитися на іншій планеті. Колись дуже затишно було на Козині, поки його не порозмивали під дачі. В Києві затишно місцями на Подолі. Люблю різдвяний Київ на Софії. Я не сильно міська людина. Це Юля (дружина Юлія Лорд. – gazeta.ua) любить. Витягує мене часом погуляти на Володимирську гірку. Вона киянка. Я досі прописаний у Новояворівську. Мій дім, мабуть, всюди.

Останні пару років з літератури заходить тільки щось історичне, суспільно-політичне. Багато читаю про події початку минулого століття – як неймовірно точно ще раз все намагаються повторити наші східно-північні "мишебратья". Все один в один. Якими інструментами демонтували на початку минулого століття молоду українську державу. Зараз я бачу, що відбувається те саме. Внутрішня дестабілізація, поділ, війна.

Ця наелектризованість останнього часу не сприяє до художніх настроїв. Був в кіно на "Міф", "Червоний", збираюсь на "Донбас" обов'язково.

Кіно у нас талановите. Але проблема в тому, що слаба школа, бо вона перервана. І слаба матеріальна база. Але в талантах взагалі питань немає.

Нам насаджують таку думку, що ми повинні створювати конкурентний продукт, і тільки тоді, мовляв, воно матиме право на існування. Ми не Америка, де суспільство побудоване на засадах конкуренції. Там усе рухається від бізнесу. Там державні космічні програми обслуговують крупні бізнесмени. Літаки для армії будують комерційні структури. А нам нав'язують таку думку, що маємо бути як в Америці. Ми так не зможемо. У нас має бути державно-меценатська система побудови громадського простору. В першу чергу культурного.

Саме українські інженери створили системи кранів для голлівудського кіновиробництва. У нас вистачає інтелектуального людського ресурсу. У нас немає політики методичного вкладення в одну точку.

Наші дороги будуть значно ліпші, влада буде адекватніша, люди будуть більш освічені, буде більше справедливості. В нас будуть моральні авторитети, котрих ми будемо хотіти слухати і прислухатися. Ми як громадяни будемо менше брехати один одному і більше поважати один одного. І самі собі також будемо менше брехати. В нас будуть чистіші міста і більш розумна інфраструктура. Ми будемо більше працювати і більше заробляти. Ми будемо спочатку повільно, а потім що раз швидше ставати тою успішною країною, на котру давно заслуговуємо.