субота, 21 травня 2022 16:35

"Люди, які були в блокадному Маріуполі, пройшли сім кіл пекла", - режисерка Ліза Татарінова

У Києві представили фільм "Маріуполь. Хроніки пекла" режисерки Лізи Татарінової. Документальна картина базується на розповідях очевидців, які пережили окупацію і змогли виїхати з міста. Першим героєм стала маріупольчанка Надія Сухорукова. Жінка вела щоденник-спогади у фейсбуці. Всього у картині 11 героїв. Автори записали понад 11 годин інтерв'ю. Команда волонтерів зняла та змонтувала картину за 4,5 тижня. Фільм починається з кадрів довоєнного Маріуполя - показують історичний центр міста, площу Свободи із найбільшим у Європі фонтаном, інсталяцією з проєкторами у формі голубів - птахи символізували всі регіони України з півостровом Крим. Площу понівечили росіяни, завдаючи по місту ракетних ударів. За попередніми підрахунками, за неповні три місяці повномасштабної війни в Маріуполі знищили майже 90 відсотків забудови. Від постійних обстрілів, авіабомб та браку їжі, води й медикаментів, переохолодження - у блокадному Маріуполі загинули більш як 20 тисяч мирних жителів. Тисячі людей стали жертвами примусової депортації до Росії. Картина "Маріуполь. Хроніки пекла" розповідає про нелюдські умови, які пережили й досі продовжують переживати мешканці Маріуполя. В окупованому місті й тепер залишаються люди.

Gazeta.ua поговорила з авторкою ідеї, режисеркою Лізою Татаріновою про те, як створювалася картина, як її сприймають у світі та про особисте сприйняття трагедії Маріуполя.

Перші тижні війни, я, як і більшість колег, займалася новинами, а паралельно намагалася знайти достовірні дані про ситуацію в Маріуполі. Щодня, майже цілодобово переглядала всі джерела інформації, телеграм-канали. Вже тоді стало очевидним, що в Маріуполі коїться щось страшне. Але цієї інформації було дуже мало. Місто лишилося без зв'язку ще на початку березня, але звідти все-таки доходили дані про те, що Маріуполь без світла, води, їжі - в повній блокаді. Люди лишилися без можливості звідти виїхати, під цілодобовими обстрілами. Вже тоді було зрозуміло, що це пекло, але не могли осягнути його масштабів.

Ідея фільму виникла в середині березня, коли з Маріуполя почали виїжджати перші люди, яким вдалося звідти вирватися. Почали з'являтися їхні пости в соцмережах, на Facebook. Писали про те, що там відбувається. Найперші інтерв'ю чи пости, які з'являлися, були "шоти" - 2 хвилини, півтори. Мені було дуже шкода, що ці коротенькі розповіді не показують загальної картини. Того, що відбулося в місті за півтора місяця. Вирішили, що маємо спробувати зібрати загальну картину злочину Росії проти мирного населення Маріуполя й донести це світу. Для нас передусім важлива була закордонна аудиторія. Бо в Україні Маріуполь нам усім болів, а за кордоном люди погано уявляли, що відбувається. А в місті коїлися такі речі, в які просто важко повірити, уявити, що таке може бути в Європі в ХХІ столітті.

Вирішили, що маємо спробувати зібрати загальну картину злочину Росії проти мирного населення Маріуполя й донести це світу

Героїв картини знімали в різних містах. Ми поїхали до Одеси, знімали в Кропивницькому, Дніпрі, Запоріжжі. В ці міста виїхали люди з Маріуполя. Від самого початку, коли почали шукати героїв - обдзвонювали знайомих, питали колег-журналістів, у тих, хто родом із Маріуполя. Шукали через спільних знайомих, через соцмережі. Дехто відмовлявся говорити - в Маріуполі на той момент у багатьох лишалися рідні, боялися їм нашкодити. Дехто не хотів переживати заново цей жах, який пережив там, з якого вирвався. Дехто погоджувався. Так вийшло, що більше половини героїв - професійні журналісти. Розуміють, для чого це потрібно і чому це важливо. Спочатку знаходити героїв було важко, але коли були вже в Дніпрі чи Запоріжжі - люди самі нас знаходили, просили телефони - казали, що вони хочуть говорити, мають це розповісти. Багато хто казав, що тепер це їхній обов'язок - говорити і кричати до світу про те, що насправді відбувається в Маріуполі. Прагнули використовувати всі можливі засоби, щоби інші люди зрозуміли, що в місті коїться справжній геноцид.

Спочатку знаходити героїв було важко, але коли були вже в Дніпрі чи Запоріжжі - люди самі нас знаходили, просили телефони - казали, що вони хочуть говорити, мають це розповісти

Види мирного Маріуполя, які є у фільмі, знімали влітку для іншого проєкту. Цієї групою, якою робили стрічку - були в Маріуполі в серпні 2021-го. Побачили місто літнім, красивим, гостинним. Коли почали з'являтися відео, що з ним зараз - це стало особистою історією, болем.

Автор: Facebook
  Ліза Татарінова – українська журналістка. Працювала на телеканалах «1+1», «К1». Керівник “ТТБ-Студіі», в доробку якої документальні стрічки «100 днів над прірвою», «Україна. Еволюція гідності», «Одеська трагедія». Стала авторкою ідеї та режисеркою картини про блокадний Маріуполь. Картина складається зі свідчень маріупольців, які пережили блокаду і виїхали з міста. Став одним з перших, який показав трагедію міста, зруйнованого росіянами. Фільм 18 травня презентували в Києві. Планують показати в Естонії, Канаді, Польщі. Картину вже показали на Тайвані
Ліза Татарінова – українська журналістка. Працювала на телеканалах «1+1», «К1». Керівник “ТТБ-Студіі», в доробку якої документальні стрічки «100 днів над прірвою», «Україна. Еволюція гідності», «Одеська трагедія». Стала авторкою ідеї та режисеркою картини про блокадний Маріуполь. Картина складається зі свідчень маріупольців, які пережили блокаду і виїхали з міста. Став одним з перших, який показав трагедію міста, зруйнованого росіянами. Фільм 18 травня презентували в Києві. Планують показати в Естонії, Канаді, Польщі. Картину вже показали на Тайвані

Не можна сказати, що якась історія вразила найбільше. Там вражає все. Історія про втрату батька не може боліти сильніше, аніж історія про втрату дитини. Маємо розуміти - що кожен із маріупольців, хто виїхав і врятувався - втратив когось із близьких. Це історія про втрати, про війну, але історія Маріуполя вражає ще й тим, що люди два місяці жили в умовах, які важко навіть описувати. Як можна було уявити собі пів року тому, що люди, щоби вижити, набиратимуть воду з калюж, їстимуть голубів і власних собак. І при цьому всьому в них не було не просто благ цивілізації - люди не мали ні їжі, ані води, нічого, ризикуючи померти страшною повільною смертю від голоду. А навколо - цілодобові обстріли, від яких нема де сховатися. Це більше нагадувало сюжет із фільму жахів. Всі, з ким ми спілкувалися, наголошували на тому, що в Маріуполі не було жодного безпечного місця. Навіть ті великі шелтери, які були створені в місті, де ховалися люди - їх бомбили в першу чергу. Мова не лише про Драмтеатр, чули багато історій, коли росіяни навмисне знищували бомбосховища. І при всьому цьому місто було заблоковане - і виїхати з нього неможливо. Історії важко навіть слухати - не уявляю, як таке можна пережити.

Це історія про втрати, про війну, але історія Маріуполя вражає ще й тим, що люди два місяці жили в умовах, які важко навіть описувати

Люди, які були в Маріуполі в час блокади - пройшли всі сім кіл пекла. Спробували це показати. Як можна сказати, що одне страшніше за інше?

Але водночас це історія про любов. Всі розповіді - жахаючі, але вони сповнені любові до свого міста. Це важко пояснити. Люди намагаються стримати емоції, коли йдеться про втрату близьких, рідних, але не можуть стриматися, коли заходить мова про їхнє місто, яке зруйнували, якого більше не існує. Але водночас вони сподіваються туди повернутися. Це також вражає. Це такі речі, які можна зрозуміти, лише пройшовши крізь це пекло, крізь війну. Це загалом зміна парадигми, цінностей. Також історія блокади Маріуполя - про героїзм, який проявляється в дуже звичних, побутових речах. Щоденний героїзм.

Що більше говорили з людьми - то більше розуміла, що маємо далі працювати, фіксувати злочини, які чинить Росія проти мирного населення. Не вірю, що журналіст має бути відсторонений від ситуації. Якщо ти не пропустив історію крізь себе, не прожив її як власну, не пропустив цей біль через себе - не зможеш розповісти історію, яку почує глядач. Якщо ти прожив це особисто - то глядач сприйме це так само особисто. Не вірю в відсторонену констатацію фактів. Мені важко від цього абстрагуватися.

Іноземні колеги питали, чому ми не представили героїв, не розповіли, хто з них хто, який бекграунд. Пояснювала, що в цьому фільмі нема протагоністів, до чого ми звикли. Єдиний герой цього фільму - це, власне, місто Маріуполь. Всі решта персонажів просто розповідають про те, що з ним сталося. Застосували художній прийом - протягом фільму до глядачів звертається ліричний герой, що уособлює Маріуполь. Підсилює те, що ми бачимо.

Під фільмом написала бразильська дівчинка, сказала, що хоче перекласти "Хроніки пекла" португальською мовою, щоби його побачили в Бразилії

Отримуємо фідбек від колег, маємо вже кілька публікацій в європейській пресі. Іноземні ЗМІ звертаються за коментарями. На ВВС розповіли про наш фільм - його помітили. Вдячні, що іноземні канали попросили в нас права на показ. Картину показали в Тайвані, на цьому тижні покажуть в Канаді, на головному каналі Естонії. Для мене дуже цінно, що на сторінці з'являються коментарі від іноземних глядачів. Так, під фільмом написала бразильська дівчинка, сказала, що хоче перекласти "Хроніки пекла" португальською мовою, щоби його побачили в Бразилії. Дівчина з Італії - Роберта збирається перекласти картину італійською, щоб показувати у своєму середовищі. Цінно, що люди, які не мають жодного стосунку ані до медіа, ані до України - пишуть, їх то зачіпає, пропонують допомогу з розповсюдженням, із перекладом. Сподіваюся, що ця народна дипломатія дасть свої плоди.

Люди, які виїхали з Маріуполя, пишуть коментарі. Отримали багато відгуків на Youtube саме від місцевих. Коли виклали фільм у вільний доступ - розуміли, що зараз набіжать натовпи російських ботів. Будуть, як завжди кричати: "Вы все врете. Это все актеры". Ми готувалися до того, що нам доведеться чистити коментарі, це займе певний шматок часу, ресурс. Вони, звісно набігли, але почали швидко зникати. Бо на один коментар російського бота одразу приходили до десятка маріупольців, які з ними сперечалися. Казали: "Ми - маріупольці. Ми знаємо, що там відбувається, і це все правда". Ми навіть в якийсь момент зрозуміли, що ці боти майже щезли. Коли на одного бота приходило 5-10 маріупольців - їм ставало важко. Всі коментарі від жителів Маріуполя - вдячність, що про них розповідають. Люди дякують за те, що журналісти, медійники роблять все, аби в світі почули голос Маріуполя, щоби про нього не забували.

На один коментар російського бота одразу приходили до десятка маріупольців, які з ними сперечалися. Казали: "Ми - маріупольці. Ми знаємо, що там відбувається, і це все правда"

На жаль, є ще інші міста, про які хотіли би розповісти у "Хроніках пекла". Збираємося продовжувати проєкт. Свідомо обмежилися тим, що не розповідаємо про комбатантів. Про героїзм наших військових, волонтерів і так багато сказано, багато буде сказано, багато хто фільмує їх для окремих проєктів. Для мене важливо було показати саме злочини, які чинить Росія проти мирного населення. Це порушення всіх можливих правил ведення бойових дій, не війна - це геноцид. Це злочини без терміну давнини, те, за що винні мають відповідати на міжнародному трибуналі в Гаазі як воєнні злочинці. Маємо на цю тему постійно говорити, постійно нагадувати всьому світу про вину росіян. Як сказали наші герої - і я поділяю їхню думку - не вірю в історію про єдино винного Путіна, кремлівську верхівку. Злочини проти мирних людей, проти дітей чинять всі росіяни. Вважаю, що це колективна відповідальність російського народу. Маємо про це постійно нагадувати. Не маємо права забувати про цей злочин.

Зараз ви читаєте новину «"Люди, які були в блокадному Маріуполі, пройшли сім кіл пекла", - режисерка Ліза Татарінова». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі