Документальні фільми, представлені на VII Одеському кінофестивалі, оцінювала міжнародна комісія. На запрошення організаторів до складу журі приєдналась Марина РАЗБЄЖКІНА, 68 років, російська сценаристка, режисерка, засновниця московської Школи документального кіно і театру. В інтерв'ю gazeta.ua Разбєжкіна поділилась власним підходом до викладання та роботи в сучасній документалістиці.
На фестивальному спецпоказі ви представили стрічку "Тут і зараз". Розкажіть, будь ласка, про цю роботу.
- Це фільм режисерки Марії Павлової, який я продюсувала. Маша – моя талановита випускниця, вона родом з Сахаліну. Найбільша проблема цього острова – молодь хоче його залишити. А можливості обмежені. Вони ніби народжені у величезній пастці. Тож це кіно про розрив між реальністю і мріями. Це дуже детальний погляд на героїв, людей віку 20-25 років. У фільмі важливо не відкараскатись від героя загальними штрихами – треба у всіх подробицях показати його життя, слідувати за ним. У цій картині режисерці це вдається.
Кого з українських режисерів можете похвалити?
- Звісно, це Мирко Слабошпицький, він чудово обирає теми і методи роботи з кіно. Роман Бондарчук, автор документального фільму "Українські шерифи" про добровільних патрульних у селі під Херсоном. Вразила дуже правдива стрічка про Майдан і події на Донбасі "Аліса в країні війни" режисерок Аліси Коваленко з Запоріжжя та харків'янки Любові Дуракової. Я люблю свою студентку Катю Горностай. Зараз вона працює у Києві, знімає чудові ігрові короткометражки. Ви ще про неї не раз почуєте, у Каті попереду великий успіх.
На карикатурі вашого студента ви зображені як лікарка, яка зцілює ін'єкціями реальності від "хронічного патріотизму", "скрєпозу" й "нетримання моралі". Чого саме і як ви навчаєте молодь?
- Перше – позбавляю пафосу. Вони не мають казати "я художник", "це моя рання творчість", "відродити духовність країни". Так, перед нами реальність, і її непросто показати непласкою.
Забороняю студентам знімати художні фільми. Будь-який режисер має бодай три перших роки займатись тільки документальним кіно. Тоді зрозуміє, що таке насправді людина. Інакше герої у фільмі виглядатимуть, як марсіяни з космосу, не схожі на справжніх людей.
На документальні зйомки можна вирушати без сценарію. Головне – ідея, герой і розкритий перед глядачем конфлікт. Де взяти матеріал? Походіть з камерою за людиною, котра вперше приїхала до великого міста з села й бачить його не таким, як уявляла. Або зніміть, як міська панянка потрапляє до глибокої провінції. Це життя – вмійте його побачити.
Як обрати героя фільму?
- Знаєте, є такі дуже чисті, щирі, добрі люди. Так от для мистецтва вони – не герої. Ніколи! Герой має бути негідником. Тоді виглядатиме на екрані виразно, зачіпатиме глядача. А святенники переважно зануди. Тільки не сприймайте буквально. Негативні можуть бути окремі риси, навіть хвороба людини. Важливо розкрити палітру особистих рис – і темні сторони, і світлі.
Цікавого героя знайшла моя студентка. Зняла фільм про чоловіка, який постійно ображає дружину, називає її дурепою і коровою. А коли він підходить до камери і ділиться спогадами про Чорнобильську катастрофу і смерть 12-річного сина – сприймаємо його зовсім інакше, кіно передало особисту трагедію персонажа, і ми пробачаємо всі його недоліки.
Чого має уникати кожен режисер?
- Я часто повторюю студентам: "Не орієнтуйтесь на великих майстрів. І на мене не орієнтуйтесь". Молодь має бути собою, бути сучасною. Не треба претендувати на класику. Часом 25-річні режисери мислять, наче їм 80, хочуть іти "шляхом великих".
Чи може кіно змінювати глядача і суспільство в цілому?
- На жаль, змінюються лише розумні люди. Дурні залишаються, як є. Насправді хороший режисер – це той, хто фіксує реальність, ні у що не втручаючись. Але відкриває те, чого ми не знали, зображує людину інакшою, ніж ми уявляли. І лише тоді режисер змінює щось – не рівні думок, а потім дій глядачів.
Нещодавно у Казахстані Мадіна Мустафіна зняла незабутнє кіно "Мілана". Героїня – семилітня життєрадісна дівчинка. Живе з батьками-алкоголіками, які живуть у кущах біля річки. Глядач може сказати: "Як можна цей жах знімати, заберіть у цих нелюдів дитину". Але добре вже те, що когось таке бажання з'явилось – будь ласка, змінюйте ситуацію. А до режисера жодних претензій бути не може. "Шмарклі в цукрі" – дешеві мелодрами, вигадані сюжети – це не реальність, а тому це – не кіно. Режисер розповідає правду, яка перевертає вам душу. Така його задача.
3 
4880
Коментарі