Якщо вам так добре у німців жилося, чого ж ви додому вернулися? - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Памперси для правнука" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" Ігоря Коваленка. Автор народився в місті Сміла на Черкащині в 1957 році. Закінчив Черкаський педагогічний інститут 1989 року.

Поет, прозаїк. Друкувався у газетах "Смілянські обрії", "Сміла", "Саквояж", колективних збірках "Мелодії джерел", "Клекіт", "Криниченька", "Саквояж історій", часописі "Холодний Яр", дитячих журналах "Ангелятко" та "Пізнайко". Автор поетичних збірок "Підходьте поближче", "Три крапки…" та книжечок віршів для дітей "Зирять зорі золоті", "Ключики від літа", "В огірочка є сорочка", "І сміється жабенятко". Лауреат Всеукраїнського конкурсу "Коронація слова — 2011" та Міжнародного конкурсу "Корнейчуковская премия" 2014 року. Співзасновник та голова благодійного фонду "Тодось Осьмачка". Член Національної спілки письменників України з 2014-го. Делегат VІІ та VІІІ з'їздів письменників України.

Живе у Смілі.

 

Повний текст:

Санька покрученими сухими пальцями змивала багнюку з розовиків. Стоячи в калюжі по кісточки, вона ділила увагу між гумовими чобітьми й церковним подвір'ям. По той бік огорожі двоє робітників метушилися біля вантажівки, на кузові якої виблискувала золотом баня з хрестом на маківці.

– Бог в поміч, – вигукнула Санька, не втримавшись від спокуси краще розгледіти, що ж там коїться.

– Чи бог допоможе, а кран – точно допоможе, якщо діждемося. А ви, бабо, краще, якби грошима святу церкву підтримали!..

– Можу й грошима, – посміхнулася Санька,– Я від сьогодні – багатійка…

– Ти ба? І де ж ви того багатійства в наше врем'я нажили? – поцікавився старший із робітників.

– А в Германії! – сказала Санька й сама собі здивувалася, бо раніше про це навіть своїм рідним говорити не наважувалася, а тут ні з сього ні з того чужим людям ляпнула.

– А що, у нас вже безвізовий режим працює? – пожартував молодший робітник, звертаючись, чи то до Саньки, чи то до свого старшого колеги.

Санька не розуміючи про що йдеться, почала вибиратися з калюжі.

– Та ну вас, – махнула на жартівників рукою. – Ніколи мені тут із вами теревені теревенити.

Гучно шкарбаючи по бруківці, до якої, як лишаї до бродячого пса, поприлипали шматки брудного асфальту, Санька дійшла до Будинку культури, в якому розташовувалася каса "Ощадбанку". Раптом їй назустріч, незграбно висолопивши довжелезну жовту стрілу, прогуркотів підйомний кран. "Діждалися", – згадала Санька про баню з хрестом. – "Слава тобі, Господи"!

У віконце, над яким ще з радянських часів "скалило зуби" гасло: "Считайте деньги не отходя от кассы", Санька простромила складений вчетверо папірець.

– Ану, дочко, поглянь-но, що тут у мене?..

Молодичка років тридцяти несподівано рвучко розгорнула документ.

– От прокляті фашисти!.. Німчура погана!.. Іздівалися над нами, іздівалися, як могли, а тепер відкуплятися надумали, – застрочила касирка. – Паспорта давайте!

– Ти чого кричиш, як навіжена? – Санька дістала з кишені завернутий у целофан документ. Вивільняючи від упакови паспорт, баба хвалилася у віконечко.

– Я ось у німців була, хоч і нароблялася, але багато чому й навчилася… Ти от ліфчики шити вмієш? А бач – не вмієш. А мені фрау ще в сорок третьому показала, як це робиться…

– Якщо вам так добре у німців жилося, чого ж ви додому вернулися? – не стишувала свого роздратованого голосу касирка.

– А мати письмо написала, що їй трудоднів у колгоспі не вистачає. Хотілося підсобить, приїхала.

У віконечку з'явилася пачка грошей. Потім ще одна, за нею ще, іще... Стосик швиденько щезав у бездонних кишенях бабиної жилетки.

– Я не жартую… – згадала Санька про розмову, – Саме так тоді й думалося…

– І що ви з такими дєньжищами, бабо, робитимете? – вкотре непривітно буркнула касирка, і її заздрість, до часу приховану, складно було не помітити.

Що робити з грошима, Санька давно вже вирішила, тож з відповіддю не забарилася.

– Онучці віддам… Вона знайде, на що потратити… Он хоч, як їх там, памперсів накупляє…

– Памперсів!? – обличчя молодички враз посвітлішало. – А чого ж ви нічого не кажете… Купіть у мене… Такої ціни ніде не знайдете…

– То ти тут ще й приторговуєш? – з подивом спитала Санька.

– Так, зарплата невеличка… І ту затримують… Доводиться крутитися… – кардинально змінивши інтонацію, виправдовувалася касирка. – Ось дивіться… Німецькі… Може, дві візьмете?

До цього Санька таких памперсів не бачила й тому із неабияким інтересом дивилася на привабливо розмальований пакунок.

– Ну-у… Якщо зарплату затримують… І німецькі… То можна й дві… Це ж не те, що колись… Кожній копійці баба поклони била...

За кілька хвилин Санька знову шкарбала по враженій лишаями бруківці, в кожній руці тримаючи по пакунку засобів гігієни. І було у неї на душі одночасно й радісно, і тривожно, і сумно. Радісно тому, що нарешті взялися церкву відбудовувати: оно вона золотим куполом підперла похмуре небо. Тривожно, бо грошей повні кишені, а люди різні; чи дадуть, а відібрати – охочі знайдуться. А сумно від думки, що якби ще зовсім юною не працювала тяжко на чужині, то сьогодні б її нащадок залишився без якісних підгузків.

А ще Саньці добряче муляло, що бруківка ось-ось обірветься і далі вулицею, до самісінької хати – суцільна багнюка, ноги не витягнеш.

Не хочеться Саньці в багнюку. Ох, як не хочеться. Та куди тут подінешся. А нікуди.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×