Мустафі Джемілєву

Коли я вперше відвідав Крим і спускався з трапу літака, мені захотілося поцілувати цю багатостраждальну землю, вклонитися їй та попросити вибачення за те, що так довго не знав про трагедію, яку пережив її народ.

Я – у двадцятому поколінні кримський татарин.

Те, що побачив у Криму, було варте щирого співчуття.

Великий поляк Адам Міцкевич колись захоплювався цим чарівним півостровом, колискою тюркської культури. Особливо Бахчисарайським палацом. Але що з ним сталося зараз! Серце стискалося від жалю, коли ходив цим палацом колишньої могутності та слави. Серце боліло, коли бачив страшну занедбаність і забутість не тільки самого палацу, а й могил кримських ханів.

Так ставитися до пам'ятника давнини могла тільки рука варвара-загарбника, для якого чужа культура й чужа земля – всього лише чужа культура й чужа земля, і нічого більше. Такий загарбник без докорів сумління в змозі вислати цілий народ із рідної землі, перекреслити його історію і потім завзято протистояти його поверненню до сакль батьків після десятиріч вигнання.

Але все в цьому світі повертається на свої місця, всьому своя пора. Вже близько той день, коли твої сиві гори, о Криме, й твої блакитні води, о Чорне море, знову почують потужний голос ваших дітей – кримських татар, і все знову буде, як раніше. Відродиться твоя колишня слава, і звістка про це розлетиться по світу, а душі Гаспринського, Давидовича, Челебіджіхана, Сулькевича, Чобан-заде та Сейдамета зітхнуть із полегшенням.

1991

Обережно скриплять двері: до нас у дім заходить старий жебрак у лахмітті, з торбинкою за плечима. В правій руці у нього старовинна тростина, яку, коли входить, зазвичай ставить у кутку.

Коли жебрак переступає поріг, прабабуся завжди наливає йому тарілку супу, подає хліб. Присівши за стіл, він виймає чистого носовичка, обережно розправляє його й засовує за комір сорочки. Їсть теж обережно, не поспішаючи, з якоюсь вродженою гідністю. Він середнього зросту, сутулий, худорлявий, десь на сьомому десятку, з пишними жовтими вусами, в яких проглядається сивина, та з бородою клинцем – для нашого села людина у всіх сенсах незвична. На потилиці у нього негарна велика рожева ґуля. Ложку з супом неспішно підносить до рота, і вона на кілька секунд зникає в його бороді.

Ми з братом трішечки боїмося старого, хоча й знаємо, що нічого поганого він нам не зробить. Чому боїмося? Можливо, через кислий запах, який йде від старого?

Пообіді мандрівник зазвичай сидить на стільці в кутку кухні, пригладжує свої вуса та бороду і думає про щось своє. Іноді починає розмову з прабабусею. Говорить він польською. Мова в нього вишукана, голос приємний. Посидить годинку-другу, відпочине – і починає збиратися в дорогу. Ніхто не знає, куди він йде і де ночує. Прабабуся завжди дає йому в дорогу хліба, а в свята – шматок пирога. Буває, він попросить щось з одежі. Тоді вона відкриває свою скриню і довго копирсається там, аж допоки не знайде щось підходяще для нього.

Коли прощається, то зі стародавньою галантністю цілує їй руку, вдячно відкланюється і йде дрібною ходою, спираючись на тростину. Заходить він не до всіх. Лише до тих, кого поважає, кого вважає рівним собі.

Звуть його пан Банковський, він – колишній дворянин. Кажуть, колись він був багатий, мав маєток, але все пройшло крізь пальці: програв у карти й прогуляв. А залишки колишнього багатства після війни націоналізувала радянська влада.

Через кілька років селом пройшла чутка, що він помер у будинку пристарілих.

Спекотно у відкритому полі влітку пообіді. Я тягну лямку помічника-підлітка в селі у діда. Часто з ним, колишнім уланом, йдемо до колгоспного поля, довбемо тверду, як камінь, землю, викорчовуємо будяки між рядками буряків. Колгоспні поля величезні, борозни тягнуться майже з кілометр, і ми працюємо так, що душа проситься назовні.

Сонце як розпечена пательня – важко навіть дихати. Коли вже зовсім немає сили, шукаємо затінку під деревом, сідаємо, щоб трохи підкріпитися смаженою рибою – і починаємо неспішно їсти. Риба дуже солона. Нас долає така спрага, що біжу до криниці по воду.

Дід розповідає про службу в уланах, про життя в довоєнній Литві і ще про багато іншого. Потім каже:

– В книжках пишуть, що у двохтисячному році наступить кінець світу. Я до того часу не доживу. Ти – інша справа. Кажуть також, що люди до того часу дуже подрібніють, будуть зовсім дрібними й слабкими, як діти. Скільки тобі тоді виповниться?

Я підраховую:

– Тридцять шість, – кажу і всередині тішуся з того, що буду тоді вже зовсім дорослим.

– Чоловік у цьому віці – у самому розквіті. Все побачиш на власні очі.

Ми ще довго сидимо, він курить цигарку, потім піднімається. Вертаємося на поле.

Рік потому дід помер у лікарні від пухлини голови. Його прах спочиває на старовинному татарському кладовищі у Райжяй, за декілька кілометрів від того місця, де він народився і прожив усе життя, і де ми викорчовували будяки на колгоспному полі.

Збереглася стара фотографія: ще зовсім молодий, у парадній формі улана довоєнної литовської армії, в начищених до блиску хромових чоботах, які прикрашені ремінцями з бляхами, з шаблею на лівому боці, дід стоїть, витягнувшись струною, на фоні гір. Йому близько 20 років, тобто менше, ніж мені зараз. Час біжить невпинно, ось вже нове тисячоліття перевалило за перший десяток, і мені часом починає здаватися, що люди справді дрібнішають духом і тілом, як колись казав дід, і настав кінець старого укладу життя, своєрідний кінець часу.

переклад Вероніки МІРОНОВОЇ

Селімові Хазбієвичу

Я нащадок кримських ханів,

Степу й полину гіркого.

Чую в серці клич уланів,

Що в Литві змагались гордо.

Я нащадок бунтівливих

Мурз – і шляхтичів-поляків -

Тих, що юні і сміливі,

Йшли під Ґрюнвальдом в атаку.

Шість віків живу – як довго! –

На землі литовській, рідній.