Старі калоші

Приїздили колишні господарі хати з Ніжина. Зателефонували, що хочуть узяти довідку для переоформлення телефону:

— Ну, и зайдем к вам в гости?

Гостей я дуже люблю, але ніч перед їхнім приїздом була сильно п"яною. На ранок у хаті прокинулось п"ять похмільних тіл, від яких можна було підкурювати. Тому я таємно сподівався, що в матері та сина Купальцевих зміняться плани.

Але плани не змінилися, і ось вони діловито відчиняють хвіртку, як до себе додому. Їх, очевидно, сильно ковбасить від побаченого: на подвір"ї стоїть їхній демонтований унітаз і немита десятиліттями чавунна ванна. Мати Купальцева розводить руками і дипломатично кидає:

— А вы б ванну не выбрасывали. Она еще сто лет послужит.

Мені кортіло її підколоти, чи й унітаз нам також не викидати. Створимо тут музей старожитностей і скам"янілостей Купальцевської епохи.

Давай я заплачу 100 гривень

Заглядаємо в літню кухню, перевіряємо майстерню.

— Аж что-то защемило? Родные пенаты, — каже син з університетською освітою авіатора. Мати погоджується.

Заходимо до хати, оцінюємо холодильник, нові труби, жалюзі. І раптом син каже:

— Андрей, а ты не против, если мы вешалку заберем? Коридор у нас маленький — это в самый раз.

І мати додає:

— А вам не встречались дедовы калоши? Бо он плачет, что ему по дому не в чем ходить.

І ми починаємо всімох, долаючи похмілля й нудоту, шукати старі дідові калоші, бо шкода старого шахтаря. Але не знаходимо їх. І мені на думку спадає єдино правильна ідея:

— Сергію, давай я заплачу за цю вішалку 100 гривень, а ти купиш собі нову. Та й везти її за 200 кілометрів не будеш.

У сина горять очі. Він хапає сотню, і вони задоволено тікають у напрямку Ніжина.

Сподіваюся, на здачу від вішалки вони куплять старому нові калоші.