Це могло бути сном, бо все вказувало на те, що в реальності такого не буває. Але на користь реальності вказує те, що я пишу про цю подію годиною пізніше й в мене досі тремтять руки від побаченого.
Ситуація цілком побутова. Мені треба відмити свою "шкоду" кольору гнилої вишні від тисячокілометрового бруду. І я їду на жовто-чорну заправку, якій довіряю — там найчистіший бензин. А при ній і мийка є. Дивлюся, дядько в кожусі миє "лендкрузер" зі спеціального шланга.
— Доброго дня, — кажу. — Черга велика?
Дядько вітається, але чомусь сором"язливо відвертає обличчя.
— Здається, стояла тут якась машина… Не знаю…
Коли людина таким чином ховає від інших свої очі, то неодмінно хочеться їх добре роздивитись. І я підходжу ближче й розглядаю обличчя мийника. Ненав"язливо, але рішуче. І раптом розумію, що бачив це обличчя сотні разів — по телевізору, в Інтернеті та газетах…
Це був викапаний Іван Чиж
Я заліз у свою "шкоду" й гарячково нишпорив у пам"яті: "Хто ж це? Хто? Депутат? Чиновник? Міністр? Я ж знаю. Ну, ще трошки…"
І пам"ять підсилає мені потрібний темник: "Та це ж справжнісінький Іван Чиж! Колишній голова Держтелерадіо!".
Сумнівів не було — я добре знав це хитрувате українське обличчя. Але який поворот мусила зробити його доля, щоб із князьків світу цього опуститися до рівня звичайного пролетаря зі шлангом у руках? Я протер очі та поглянув на нього знову. Це був викапаний Іван Чиж. Або я остаточно збожеволів і зараз побачу небо в алмазах і людей у білих халатах.
І раптом мені різко перехотілося мити машину. Те, що сталося потім, скидалося на радісну втечу. Дорогою додому я вифантазовував собі дачника Кравчука з кравчучкою, продавця троянд Медведчука і простого сантехніка Мороза. "Чиж — це лише перша ластівка", — подумав я, і посміявся з власного каламбуру.
1 
1
Коментарі
7