Кажуть розумні люди, що всі історії давно вже розказані давніми індійцями, а ми лише переповідаємо їх, змінюючи реалії. І там, де в них Крішна зриває квітку лотоса, в нас закоханий курсант рве нарциси з клумби перед міськвиконкомом. Принципова неможливість новизни часом паралізує. От ти точно знаєш, що історія твоя і нічия більше, а хробак усередині підточує: хлопче, не ти перший і не ти останній.
Я ходив у другий клас і, звикаючи до колективізму, виносив для себе прості знання про людей. Так, я вже бачив, що насправді рівність моїх однокласників примарна. І це знаходило свій вияв у тому, що вони їли на перервах.
Юру часто нудило на уроках, і він відпрошувався в туалет. Вчителька завжди запитувала те саме:
— Юра, що ти їв на сніданок?
А він завжди відповідав:
— Борщ.
Мене дуже дивувала ця постійність. З одного боку, ранковий борщ для радянської людини був утіленням практичності: навіщо готувати, якщо є вчорашній борщ? З другого боку, Юру ми жаліли всім класом. Цей борщ явно не йшов йому на користь.
Юру часто нудило на уроках, і він відпрошувався в туалет
Ми всі їли щось своє. Комусь бабуся готувала курячі котлетки, комусь мама смажила грубі свинячі відбивні. Бутерброди, як і діти, теж були різними. Простий хліб із маслом, шматочки докторської або пластинки московської.
Одного дня наприкінці лютого, якраз перед появою тюльпанів на 8 Березня, я почув пронизливий запах. Він був із тих запаморочливих запахів, які смішать, бентежать і шокують одночасно. Поруч, за сусідньою партою, знайшовся світ, для якого це була чиста буденність, — живий огірок серед зими.
Тепер цих огірків скільки хочеш — купуй собі і їж, коли хочеш. Однак я завжди чекаю кінця червня. Мого внутрішнього другокласника тішить ця принциповість. Хоч насправді розумію: нічого особливого тоді зі мною не сталося.
1 
1
Коментарі
13