Я стояв біля колон київського Головпоштамту і чекав на знайомого. Картинка видавалася збіса понурою: мороз, пронизливий вітер, од якого не сховаєшся за жодною з колон, і цей клятий знайомий, що все ніяк не приходив… У такі хвилини про жодне диво не думаєш. І я не думав. Доки раптом з-за крайньої колони вийшов Він.
Я прикипів до Нього поглядом. Якраз у той момент, як Він зробив це саме — прикипів поглядом до мене. Хоча на мені не було ні білосніжної чалми, ні сивої бороди, ні мудрих тисячолітніх очей за стильними окулярами, які були в нього. Я стояв, а Він наближався. Так, мабуть, вступають у контакт інопланетяни із землянами, і аж ніяк не індоєвропейці з індоєвропейцями.
— Доброго вечора, — промовив індус українською з м"яким акцентом.
— Доброго вечора… — кажу я, лагідно усміхаючись, бо щойно смикнули за мою улюблену мовну струну.
— Перепрошюю, ях се називаєцця? — питає Він, роблячи широкий жест сівача.
— Що, це місце?
— Таґ!
А я не знаю, що йому відповісти: Майдан? Київ? Україна?
Я стояв, а Він наближався
— Головпоштамт… — вибираю я найскладніший із варіантів.
— Хо-льоф-пош-тамт, — ласує він кожним звуком, як дегустатор прицмокуючи язиком.
— Чи ви про це питаєте? — бажаючи якось виправити ситуацію, я показую рукою на скляний глобус, чим викликаю в Нього ще більшу радість:
— Про це!!!
— Це глобус, — пояснюю я і починаю почуватися останнім кретином. Невже доросла людина не знає, що таке глобус?!
— Це Гльооо-бус, — його вимова стає типово полтавською.
— Чи про що ви питаєте?
— Прошо!.. — він вдячно схилив голову, розвернувся і рушив у бік яток із національними сувенірами. Ні, не рушив — поплив, а потім полетів. Метелик із прозорими крильцями посеред вогкої київської зими.
1 
1
Коментарі
8