середа, 13 серпня 2008 15:12
Андрій Бондар
Андрій Бондар
Андрій Бондар

Жодної душі

 

Писати колонки про життя, коли зовсім поряд триває безсовісна війна, якось соромно. Тому напишу про смерть. Недарма ж кажуть, що смерть —  це одна з форм життя. Утім, як і спогади, напевно.

Кілька днів тому ми з братом вирішили витратити один день нашого коротенького побачення на сентиментальну подорож. Чотири роки тому в глухому селі на Житомирщині померла наша бабуся, після якої залишився яблуневий садок, ветха хата й хлів. Померла —  і ніби забрала з собою наш світ дитинства, який пахнув папіровками, парним молоком і скошеною отавою.

Пахнув літніми канікулами й чудернацькими сільськими друзями. Одного з них звали Олегом. Він не читав книжок, не любив футбол і не грався солдатиками. Із ним не було про що розмовляти, крім корів і свиней. Може, ще іноді про мопеди. Від зіткнення цих різних світів виникала дивна дружба, яку я дотепер не можу забути. Це був обмін енергіями на якихось невидимих рівнях.

Він не читав книжок

І ось ми подалися на цвинтар, де вже на цей момент у нас більше знайомих, ніж у напівмертвому селі. Бабця Стася з прабабцею Теклею були на місці. Сусіди тьотя Льоня та дядько Франек померли з інтервалом у два тижні минулого грудня. На їхніх могилах стояли чорні металеві хрести.

Поряд була свіжа могила з таким самим скромним хрестом, але без жодного напису. На ній лежали вінки, на одному з яких написано "Хрещенику від хрещених батьків". Я чомусь одразу відчув, хто тут лежить. Не знав, а саме відчув, бо такі речі даруються як осяяння. Як воно й було тоді, у дитинстві — на невидимих рівнях.

— Це Олег, — сказав я братові.

І не було ні душі, щоб запитати. Жодної душі на весь світ.

Зараз ви читаєте новину «Жодної душі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі