Наш морг знаходився у підвалі міської лікарні. Якраз навпроти пологового відділення, де зі шкіряними бірками на руках народжувалися галасливі діти. Всі ми добре знали, що там, за бляшаними дверима "трупарні", на вологих бетонних столах лежали справжні "трупаки". Тоді, в дитинстві, саме вони були найживішим переживанням, бо збуджували неймовірну кількість фантазій, яка не йшла в порівняння з жодним проявом щоденного життя.
Ми часто туди ходили, але ніхто не наважувався зайти — лише несміливо зазирали. Засівши на горбочку метрів за 20 від входу, ми терпляче чекали, доки відчиняться двері, і з напівмороку зали вдасться поглядом вихопити як не руку, то ногу невідомої неживої людини.
Смерть була для нас найсильнішим страхом, який викликав складну гамму почуттів — від відрази до поваги. Відраза стосувалася розпоротих животів колишніх людей з їхніми вже непотрібними нутрощами. Повага — їхніх родичів у чорних хустках і суворих жалобних костюмах. І десь посередині між ними знаходилося те, що належало лише нам: свята переконаність у тому, що ніякий це не кінець життя. Що там, за бляшаними дверима, відкривається перспектива нової життєвої форми, куди ми просто не маємо доступу.
Три трупи, і бірки на ногах. Як у магазині
І ось один з нас — Богдан — наважився туди зайти.
— А що ти скажеш, якщо тебе санітарка спитає, чого тобі треба? — ми готували сміливця до відповідальної місії.
— Скажу, що шукаю рентген-кабінет, — налаштував себе Богдан і рушив у той бік.
Ми спостерігали за ватяними ногами нашого посланця у країну мертвих. Ми бачили як подається ручка дверей, як він заходить всередину, зачиняє двері і залишається там, здається, назавжди.
— Що ж ти там побачив? — допитувалися ми потім.
— Нічого особливого. Три трупи, накриті простирадлами, і бірки на ногах, — Богдан подумав хвильку і додав: — Як у магазині.
1 
1
Коментарі
2