Моя провина

Почуття провини з"являється зазвичай несподівано, коли ти його не очікуєш. А є люди, в яких воно просто ніколи не зникає.

Наприклад, я. Більше того, іноді здається, що без почуття провини моє життя перетвориться на повний нонсенс. Провина перед дружиною, якій пообіцяв поїздку на море. Перед батьками, до яких уже кілька місяців не навідуюсь у гості. Перед бабцею, яка за місяць до смерті кликала мене до себе в кімнату і хотіла щось розповісти. Не розповіла, бо внук знаходив цікавіші заняття.

З кожним прожитим роком у реєстр індивідуальних провин заносяться нові — тяжкі, середні й незначні. Як у криміналістиці. Тяжкі визначають структуру особистості, вони стукатимуть в моє серце до самого кінця. Період напіврозпаду середніх провин — кілька років. Незначні ж наповнюють мій побут, забезпечуючи щоденне життя тонусом, а серцево-судинну систему — майбутніми проблемами.

У дитинстві брат марив Києвом і футболом

Проте існує вид провини, що, як на мене, має переслідувати кожного мешканця української столиці. Адже ми завжди, мало не щомісяця, можемо побачити салют. Ми щодня можемо відвідувати Софію і Лавру. Раз на тиждень ходити на матчі київського "Динамо", коли сезон. Мій брат запитує: "Ходив на "Реал"?" А я не ходив. І він мені, мабуть, не може цього вибачити: "Міг піти і не сходив!" У дитинстві брат марив Києвом і футболом. Я — ні. Я — в Києві і без футболу, а він — з футболом і у Краснодарі. Знову моя провина!

Коли прийшли повідомлення з Алчевська, де 60 тисяч людей опинилися сам на сам із холодом, я пив чай у більш-менш опаленій київській квартирі. Мені знову дали зрозуміти, що я винен, бо маю в крані гарячу воду, теплі батареї, газ у трубах і струм у дротах. Через якихось півгодини в мене вимкнули світло. На три довгих дні. І це була вже не моя провина.