Колись поет Богдан-Ігор Антонич напівжартома сказав, що він — хрущ на вишні, посадженій Тарасом Шевченком. Наважуся і я пожартувати, що Віталій Жежера — це гриб, що росте під вишнею, де хрущем літає Антонич, хробаком повзає Свідзінський, джмелем гуде Вінграновський, комаром пищить Талалай. Одне слово, всі найкращі знавці української природи. А пан Віталій сидить собі під вишнею грибочком і задумливо підкручує свої мудрі вуса.
Те, що Жежера — гриб, я знав завжди, ще з дитинства. Бабця мені часто казала, що гриби ховаються й тікають із місця на місце. Моя фантазія малювала схарапуджених опеньків, що всім своїм виводком носяться з місця на місце, статечних боровиків, що повагом ступають по вологій глиці, слизьких маслюків, що залазять під каміння в ялинниках.
Уночі гриби поводяться наче люди
Коли я знайомився з Жежерою, мене не відпускала думка, що він — із тих грибів мого дитинства. Ба більше: я чомусь тоді подумав, що він знає, що я знаю, що він — гриб. Хоч ніколи поділитися цим знанням ні з ним, ні з його дружиною, ні з кимсь іншим я не наважився. Бо невже отак просто можна підійти до Жежери і сказати:
— Пане Віталію, я знаю, ви — гриб…
От що, цікаво, він мені відповів би? А раптом я ображу його, бо насправді він не гриб, а сойка, борсук чи король лісовиків. Що тоді? Як я йому дивитимуся в очі?
Поділюся одною маленькою мрією: понад усе в житті хочу піти з Віталієм Жежерою на гриби. Я на власні очі побачу, як йому ведеться серед своїх. У криміналістиці це називається очною ставкою, а в житті — просто кайфом.
1 
1
Коментарі
19