Існують історії ще менш реальні, ніж найабсурдніший сон. Коли біжиш, а насправді стоїш на місці. Точніше, ти собі їдеш, а він стоїть і махає рукою. Нібито лише просить підвезти до станції, але залишається у твоєму серці назавжди.
Чоловіку було під 50. Худорлявий і червонощокий. Він повертався до Києва з дачі, де в нього нічого не вийшло:
— Уявляєте, приїхав, а ключ до замка не підходить. Оригінал ключа в тата.
— Тоді візьміть у тата, — я запропонував найпростіший рецепт.
— Тато помер півроку тому. І я не знаю, де він його поклав. Скрізь перешукав…
— А мама не знає?
— Мами теж нема.
Його стало неймовірно жаль.
— І ніяк у дім не можна пролізти? — питаю співчутливо.
— Ніяк. На вікнах ґрати, двері броньовані… Нічого не зробиш. Нічого.
Ми їхали, і я ставив наївні питання, давав непотрібні поради. Щоб не мовчати, щоб якось пробити його безнадію. Бо ж завжди мусить бути якийсь вихід. Тобто вхід. Якось зірвати ґрати? Якось вибити двері? Якось пробити в шифері дірку? А він знай торочив:
Лікарі дають мені місяць
— Ніяк. Виходу нема. Ніяк.
Ми їхали між соснами в якомусь божевільному квітневому сонці. Я і сумний чоловік, якому не можна було допомогти. Навіть гетьман Хмельницький на 5-гривневій купюрі, якою він зі мною намагався розрахуватися, сумно опустив вуса.
І от коли я відмовився від плати, він зробив дивну паузу й закляк на сидінні. Так, ніби не збирався виходити. Ніби на кілька секунд знайшов, на що спертися. І раптом сказав:
— Я "афганець". У мене штучне серце. Мене викопали з-під трупів. Мені дають місяць. Дякую вам.
Сказав і пішов на станцію, де по його серце ось-ось мала приїхати електричка. Я ж так ніколи й не довідаюся, чи відчинить він той клятий замок.
1 
1
Коментарі
10