Духи предків

Мого вуйка звати Валерієм, але чомусь все життя ми зверталися до нього "Віля".

— Це на честь Володимира Ілліча Леніна ми його так назвали, — пояснювала бабуся, дружина мого дідуся, члена компартії з 1926 року.

— Як же це ви його назвали, якщо в паспорті написано "Валерій Павлович", а не "Віль Павлович"?

Бабуся пояснювала невідповідність тим, що секретарки РАГСу щось недочули й напартачили. Натомість я переконаний в іншому: дід і бабця просто "облажалися". Назвали сина звичайним іменем, а згодом десь почули модну тоді комуністичну версію. Але поїзд уже пішов: змінити ім"я в умовах сталінського режиму — справа непроста.

Сама бабця в паспорті була записана Анастасією Василівною, хоч звали її Надією. Коли її відспівував священик, якось різало вухо оте "раба Божа Анастасія". Адже все життя в мене була "бабця Надя".

Завжди підходжу до каси, де обслуговує Василина

Дивні імена тоді були, анекдотичні. Пам"ятаю, повипливало в перебудовний час багато фактів про називання дітей у двадцяті роки. Живіт можна було надірвати: Даздраперма, Барикада, Конструкція, Трактор, Сталімир. Постреволюційні "бред и помешательство".

За Хрущова та Брежнєва настала нормалізація — застій, він в усьому застій. Батьки назвали нас Павлом, Андрієм та Ольгою. Народжені після Першої світової три сини мого прадіда називалися Панасом, Лазарем і Тодосем. Духи предків підказують мені, що ситуацію треба якось змінити. Перша ж моя дитина буде піддана експерименту, хоча, можливо, й негоже експериментувати на дітях.

Тричі на тиждень я ходжу до супермаркету. І завжди підходжу до каси, де обслуговує Василина. Так у неї написано на бейджику. Я щоразу витріщаюся на її бейджик, а вона, певно, думає, що мене цікавить її бюст. Ні, просто мою прабабу звали Василиною.