Відколи світу й сонця, у березні треба було поминати Шевченка. А оце віднедавна до Тараса Григоровича долучився Крим. Теж тепер вічно житиме в пам'яті народній. І теж переважно у березні, коли його не стало.

Натомість мій не раз уже оспіваний на цих шпальтах кум Василь, Богу дякувати, є і навіть не марніє. То я ліпше про кума.

– Самі, б…, гріхи з твоєю Мельпоменою, – скрушно сказав мені Василь у переповненому "пазику", яким наш шкільний театр повертався додому з районного конкурсу, присвяченого дню захисника тодішньої вітчизни.

Хоча хто як хто, а Мельпомена моєю точно не була. Всі люди мають якісь недоліки, є один і в мене: цілковита акторська бездарність. Але піонервожату, яка керувала нашою самодіяльністю, цікавило тільки, чи учень здатен "вивчити слова". Що більший текст, то вищою була ймовірність мого, так би мовити, затвердження на роль. А чи вживався я в образ, чи не вживався, – це її мало обходило. Як і мої фактурні дані. Тому, до речі, класі в шостому мені довелося зіграти малого Тараса. Для переконливості я тинявся по сцені босий, підганяючи ціпком уявних ягнят. Зачудованим глядачам пропонувалося повірити, що з цього Мауглі колись виросте Великий Кобзар українського народу.

От. А на згаданий конкурс ми повезли "Загибель ескадри" перманентного сталінського лауреата Корнійчука. Це було вже у старших класах, тож у вільний від репетицій і порпання на городі час ми з кумом замріяно поглядали на чужі дівки і вголос фантазували про велике кохання. А, як відомо, велике кохання в селі вимагає бодай мінімального володіння прийомами рукопашного бою. У зв'язку з чим кум роздобув десь відповідну брошуру. До дня прем'єри ми встигли таємно вивчити кидок типу "млин" і вирішили зробити нашій режисерці сюрприз.

Я, зрозуміло, грав у "Загибелі ескадри" революційного, але ідеологічно нестійкого матроса Гайдая, у вуста якого щедрий Корнійчук вклав усі найдурніші репліки своєї вікопомної п'єси, кілька найпатетичніших монологів і пісню "Раскінулось морє широко". Кумові дісталася роль уенерівського боцмана Кобзи, який підступно намагається перетягнути Гайдая на свій бік. Моя сусідка і наша з кумом улюблена однокласниця на прізвисько Лара як змогла втілилась у непохитну більшовичку Оксану. Власне до неї Гайдай розпачливо й вигукує: "Топить кораблі! Хто може піти на це?"

Як виявилося, піти на це може товариш Ульянов-Ленін, від якого комітетчики отримують шифрограму з наказом знищити дислокований у Севастополі флот, бо інакше його спільно з німцями захоплять українські буржуазні націоналісти, на зразок мого кума. Ну, там ще багато всілякого, але головне – що за сюжетом Кобза з Гайдаєм у третій дії знешкоджують вартового, після чого підступний боцман убиває вірну ленінку Оксану, а відтак прозрілий Гайдай кидається за підступним боцманом. Лунають постріли.

У принципі, вартового нам заздалегідь було не шкода, він ходив до нашої школи з іншого села. Однак сценічний розвиток подій збив з пантелику не лише його з піонервожатою, а й нас самих. Не знаю, може, кум трохи недовідточив той прийом, чи, як то іноді буває з акторами, від хвилювання перестарався, але наша імпровізація дещо змінила задум драматурга: вартовий, падаючи, зламав руку і заверещав не зовсім військово-морським голосом; я з переляку, не чекаючи на ідейне прозріння, вистрілив у кума; а дивом уціліла Лара розплакалася і втекла за лаштунки. Мав кум рацію: грішне це заняття – служіння Мельпомені.

Втім, хай які вони там були, а в одному мали рацію і Ленін із Корнійчуком: той, хто в підсумку хоче виграти війну, втративши берег, за ескадрою не плаче. Топить кораблі? Так. Трапляються і в найновішій історії ситуації, коли мудріше затопити власні кораблі, ніж дозволити ворогу їх захопити

×