пʼятниця, 01 березня 2013 15:00

Право на рак

Немає сумніву: я – поганий дядя. Та ще й люблю на власне виправдання ­козиряти цитатою з передчасно померлого ­Йосипа Бродського. Мовляв, прокинутися і не закурити під ранкову каву – то пощо взагалі було прокидатися? Тому мій малолітній племінник замість привітання каже мені:

– Куриш? Поганий дядя.

Це його мама так навчила людей розрізняти.

– Маєш рацію, малий, – відповідаю. – Шкода, не застали ми з тобою Адольфа Гітлера. Оце був людський, можна сказати, ідеал: за все життя ні разу цигарки до рота не взяв. Умів іншими способами дим пускати. Ну, нічого, втішаймося бодай тим, що застали нинішніх українських законодавців.

Ні, я знаю: Європа також веде війну проти тютюнопаління. Мало того: в Європі, принаймні у моїй – час від часу – Польщі, також трапляються ідіоти. До прикладу, років сім-вісім тому їхав я потягом зі Вроцлава до Перемишля. На пероні розшукав вагон другого класу з дозволеною сигаретою на табличці, зайшов, сів. За хвилю входить старша пані й запитує, чи місця навпроти мене вільні. Місця були вільні, але інтуїція підказала мені, що ліпше про всяк випадок старшу пані попередити:

– Так, – кажу, – тільки це місця для курців.

– О, рани Господні, – обурилася пані, – невже ціле купе?

Для задоволення психічно здоровій людині потрібні передусім дві речі: щоб їй ніхто не заважав і щоб вона робила що їй подобається, теж нікому не заважаючи

Тепер таких купе немає, тож європейським курцям доводиться, як і нашим, курити де вдасться, порушуючи закон і засмерджуючи некурців. Чи ж не розумніше їх усе-таки розвести по різних вагонах?

На щастя – і на відміну від наших споконвічних задрипанців, де кожен ­благочести­вий намір влади закінчується ґулями на чолі посполитих, – у барах і ресторанах ­тієї ж Польщі місць для курців не бракує. Все, що для цього треба було ­зробити, – обладнати зали непроникними для диму перегородками. У підсумку всі почуваються задоволеними: некурці позбулися страху пасивного куріння, курці не мусять заради кількох судомних затяжок вискакувати розпашілими на мороз. Та й узагалі, для задоволення психічно здоровій людині потрібні передусім дві речі: щоб їй ніхто не заважав і щоб вона робила що їй подобається, теж нікому не заважаючи. Відтак не дискримінацію курців повинні мати на меті антитютюнові закони, а забезпечення некурцям можливості дихати бездимним повітрям. Але це деінде, тільки не в нас. До речі, водій польського автобуса, який віз мене цього разу до Варшави, на моє прохання відчинити двері, коли ми застряли у прикордонній черзі, сказав:

– Що, час підгодувати рака? Проше бардзо, ма пан право.

І власне про це мені йдеться – про право. Еге ж, я поважаю людей, які ніколи не курили, і в захваті від людей, які змогли кинути. Але я ні в кого не збираюся питати дозволу труїти свій дорослий організм як мені заманеться. Особливо не збираюся питати на це дозволу у стада дресированих дегенератів, уся законотворча діяльність яких зводиться до синхронного – за командами партійних фюрерів – натискання на кнопки.

Немає сумніву: куріння шкодить нашому здоров'ю. Та що там: куріння вбиває. А Янукович з Азаровим? А Чечетов із Табачником? А всі ці колесніченки-ківалови, всі ці олігархи, судді, прокурори й далі за списком кровосісьної галайстри ­України? Вони що, зміцнюють наше здоров'я і сприяють нашому довголіттю? То чому їхні ­фізіономії не оздоблені відповідними попереджувальними написами? Гаразд, припустімо, на зупинках вони і так не стоять, але чому їм не заборонений вхід до всіх можливих інституцій, закладів і установ?

Зрештою, чи ця убога пародія на державу за всю її недолугу історію хоч раз спромоглася запропонувати своїм громадянам цікавішу, ніж болісне й повільне вмирання, перспективу? Щось не пригадую

Зараз ви читаєте новину «Право на рак». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

37

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі