Передусім мушу попросити вибачення у львів'ян. Не за себе – за дочку. Або ні. Передусім пригадується випадок із давніх, довоєнних часів. Діло також було у Львові. У відносно новій на той час партизанській кнайпі "Криївка". Сиділи ми в залі нагорі – з такими роверними дзвіночками, щоб кликати офіціантів. Офіціанти, щоправда, на ті дзвіночки не дуже зважали. Певно, вже встигли звикнути. Але публіці радість.
І ось ми собі там сиділи у своєму товаристві. А за сусіднім столом частувалася компанія гостей чи то зі сходу України, а чи із заходу Росії – я їх плутаю. І від того столу до нашого вже злегка по-палубному раптом підійшов один цікавий. А що я сидів скраю, то він до мене й звернувся:
– Вот не в обиду, парень. Вот эти звоночки – они что символизируют? Разве в отечественную наши солдаты ездили на велосипедах?
– Про ваших, – я йому, – не знаю. А наші їздили.
Тоді він щось проплямкав про якісь підручники чи, може, посібники, ми у відповідь розсміялися, коротше, обійшлося без мордобою. І тепер я знаю чому.
Отож, у тому міжнародному американському університеті
на території Європи, де вчиться моя дочка, є такий порядок, що студенти здобувають теоретичні знання одразу в парі з практичними навичками. Тобто, скажімо, заняття з будови печер у них відбуваються в печерах, з історії мистецтва – у музеях, а з євросоюзівського законодавства – у Брюсселі. Тощо.
Крім того, у студентів буває літня практика, яку вони проходять на своїх батьківщинах. Зокрема, моя дочка отримала після першого курсу всілякі шпигунські прилади і завдання дослідити, як люди в місті Лева реагують на порушення писаних і неписаних норм громадського порядку. Тому, кохані львів'яни, якщо вам минулого тижня трапилася не зовсім адекватна дівчина, яка вмикала музику в бібліотечній читальні, пхалася без черги до каси в супермаркеті або, задерши ноги на стіл у котрійсь із ваших затишних кав'ярень, криком вимагала меню, ви, будь ласка, не ображайтеся. Насправді вона в мене не така, й хуліганила винятково в ім'я науки.
Результатами дослідження я спочатку був трохи здивований. Але, додавши до них набутого за останні місяці досвіду і згадавши історію про дзвіночки, швидко усвідомив, що все закономірно й дивуватися не слід. А досвід цей показує вельми сумну – для мене – дифузію. Як і закликав, наприклад, Ярослав Грицак, українці з різних регіонів у ці місяці досить масово поїхали безпосередньо знайомитися з Донбасом. Бо мандрівки вчать. Шкода тільки, що далеко не всі з них мають змогу поділитися вивченим матеріалом із рідними й близькими, оскільки повертаються до Буковини й Галичини, Поділля й Полісся і далі за списком у запаяних цинкових гробах.
Тим часом із Донбасу до нас потягнулися біженці. Мовчу про жінок і дітей. Хоча жінкам, які роками послідовно голосували за Януковича з усіма його дегенератами, гадаю, не завадило б пожити бодай кілька років під владою якого-небудь Гіркіна. Суто з пізнавальною метою. Але це таке. Головне – що з Донбасу в західному напрямку потягнулися й цілком молоді та здорові чоловіки. Настільки молоді й здорові, що у нас тут із кожним днем зростає кількість їхніх п'яних дебошів та образ на адресу місцевого населення у стилі: "Ви, бендєровци, нам за всьо заплатітє".
І заплатимо, навіть не сумніваюсь. Тож їдьте, шановні донеччани з луганянами, до нас усі і сміливо сідайте нам на голову. Як доводить науковий експеримент моєї дочки, безсловесно зносити чуже хамство ми готові й просто так. А вже заради щастя жити з вами в одній країні – і поготів
1 
1
Коментарі
2