Нобелівський лауреат Вільям Фолкнер якось зізнався, що став письменником через заздрість до Шервуда Андерсона. За легендою, Фолкнер у ті часи, тобто років 90 тому, як міг протестував проти американського сухого закону шляхом фізично важкої й юридично небезпечної дистрибуції контрабандного кубинського спирту. Натомість Андерсон щодня обідав у ресторані й особливо перевтомленим не виглядав. На запитання, чим він займається, що може дозволити собі таке безтурботне життя, Андерсон відповів: літературою. "Хороша робота, – подумав Фолкнер, – треба й собі спробувати".

Не хочу нікого образити, але з тим молодим українським поетом, клацання чиєї клавіатури долинає до мене тихими стипендіальними ночами з-за стіни, ми теж – принаймні в Польщі – люди знані. А якщо й не в цілій Польщі, то принаймні у Варшаві. А якщо й не в цілій Варшаві, то принаймні в цілодобовому гастрономі на розі Івана Павла і Солідарності. Усвідомивши цей – хто би що не казав – безперечний факт, ми­вирішили, що власноручне готування обідів нам віднині не­пасує. Не той статус. Тим більше, що я не вмію, а виснажений нічною творчістю поет під сам обід зазвичай і прокидається.

Вибір відповідного закладу багато часу в нас не забрав. Бо у Варшаві, наприкінці Краківського Передмістя, є ресторан "Літератка" – з літньою терасою і видом на королівський замок та прилеглу площу. Нагорі в цьому ж будинку розташовані польський ПЕН-клуб і Спілка письменників. Треба буде колись зайти. І саме тому, що ресторан називається "Літератка", а над ним – Спілка і ПЕН, тут можна з'їсти "обяд літерацкі". Коштує він десь так, як у центрі Києва кава. За умови, що ви – літератор. Точніше, за умови, що офіціант у це повірить. А він повірить, якщо ви впевнено подивитеся йому в очі й майже без акценту скажете: "обяд літерацкі". Що для людини, яка довго тренувалась і дуже зголодніла, не надто й важко.

Підійшов чоловічок із такою світовою скорботою в очах, що я одразу зрозумів: доведеться дати. Він витяг з пазухи два помідори і сказав: "Помідори… Ну ви самі подумайте, хіба може щось таке врятувати людині життя? Ніколи. А от добре слово і пару копійок літератор завжди для простого чоловіка знайде"

Серед офіціантів, до речі, трапляються вельми не байдужі до фундаментальних проблем літератури. Один нещодавно, хвацько гупнувши свинячими реберцями об стіл, прямо запитав:

– Панове, чи ви погоджуєтеся зі мною, що покликання письменника, його, кажучи своїми словами, одвічна місія полягає в тому, щоб змальовувати конфлікти людського серця і водночас зміцнювати це серце, давати йому надію та підносити його над буденністю?

– Хто би сперечався, – ми йому. – Просто з язика нам пан фразу зірвав.

– То де, я вас питаю, такі письменники й такі твори в сучасній літературі?

– Працюємо, – ми йому. – Тільки мусимо спочатку з обідом упоратися.

Крім літературних розмов з офіціантами й такої ж літературної ціни, ми любимо це місце ще й за те, що воно дає нам можливість пасивно й безкарно ошукувати численні екскурсійні групи, що проходять повз нас у бік замку й назад. Групи задирають голови, читають вивіску "Літератка", дивляться на замислених людей за столиками й думають: "Ось вони сидять, нащадки Жеромського й Івашкевича, майстри слова і сумління нації". А то ми сидимо.

Іноді хтось із перехожих наважується підійти. Наприклад, учора підійшов чоловічок із такою світовою скорботою в очах, що я одразу зрозумів: доведеться дати. Чоловічок увічливо поцікавився, чи може зайняти хвильку нашої уваги, тоді витяг з пазухи два помідори і сказав:

– Помідори… Ну ви самі подумайте, хіба може щось таке врятувати людині життя? Ніколи. А от добре слово і пару копійок літератор завжди для простого чоловіка знайде.

Власне, добре слово і пару копійок – це, здається, все, чого треба сьогодні простим людям від літераторів. Зрештою, як і літераторам від простих людей

×