Подібні збіги є добрим матеріалом для віршів. Але вільних. Таких, де фонетичних рим немає, зате римуються прийоми, епізоди, картини або й синтаксичні конструкції.
Наприклад, весну 2005 року я прожив у Варшаві. Ще молодий на той час, але вже трохи знаний у Польщі український поет мешкав у сусідній кімнаті, і в години нічної тиші до мене через стіну долинало клацання його клавіатури. Одного разу ми поїхали в гості до вже й на той час добряче посивілого, але ще не знаного в Україні польського поета. До речі, поет цей не лише пише, а й перекладає інших поетів, тож саме завдяки йому зацікавлені українською поезією поляки – хоч таких, правду кажучи, багато ніколи не було, а стає дедалі менше – довідалися, що вірші, у принципі, завжди вільні.
Отже, ми вечеряли вдома у нашого старшого приятеля, коли раптом – хоч, правду кажучи, давно очікувано – довкола забили костельні дзвони. Ми увімкнули телевізор і побачили заплаканий тлум, і почули, що vere Papa mortuus est, тобто що Папєж нє жиє, тобто що Іван Павло II помер. Найбільш політнекоректний з-поміж нас сказав: "Бо йому треба було дозволити аборти". Хоч і не пояснив, який стосунок одне має до другого. Попри це ми підняли давно наповнені келишки і, не цокаючись, пом'янули Івана Павла. Хай там як, а він був добрим Папою, натомість проблема абортів жодного з нас безпосередньо не зачіпала.
На мить здалося, що черга збудувати нормальну країну і зажити в ній людським життям дійшла нарешті й до нас. Не дійшла. І вже не дійде – принаймні у межах цієї території. За вісім років між Папою-поляком і Папою-аргентинцем ми примудрилися опинитись у такому цивілізаційному тилу, що просто фізично не зможемо подолати відставання
Весну 2013 року я також проживаю у Варшаві. У сусідній кімнаті мешкає ще молодий на сьогодні, але вже трохи знаний у Польщі український поет, і в години нічної тиші до мене через стіну долинає клацання його клавіатури. Нещодавно ми запросили в гості геть уже посивілого за минулі роки, зате й двічі виданого в Україні польського поета на вечерю.
Раптом – і цього разу ще не зовсім очікувано – довкола забили костельні дзвони. Ми увімкнули телевізор і побачили радісний тлум, і почули, що habemus Papam, тобто що мами Папєжа, тобто що кардинали вибрали нового Папу. Найбільш політнекоректний з-поміж нас, розгледівши білий дим із комина Сикстинської каплиці, сказав: "Знову за чорного не проголосували". Попри це ми підняли давно наповнені келишки і, цокнувшись, побажали Францискові I здоров'я і довголіття. Хай там як, а головне – щоби Папа був добрим. Натомість проблема абортів за минулі роки стала для більшості з нас ще менш актуальною.
І не лише вона. Коли Папа-поляк щойно сходив на Святий Престол, Європа лежала розділеною на власне Європу і, тією чи іншою мірою, "рускій мір". Ще за його життя – і, зокрема, завдяки йому особисто – майже всі в'язні цього безглуздого і безпощадного "міра" встигли вирватись на відносну європейську свободу. Коли він помирав, на мить здалося, що черга збудувати нормальну країну і зажити в ній людським життям дійшла нарешті й до нас. Не дійшла. І вже не дійде – принаймні у межах цієї території. За вісім років між Папою-поляком і Папою-аргентинцем ми примудрилися опинитись у такому цивілізаційному тилу, що просто фізично не зможемо подолати відставання. Особливо – рухаючись у протилежний бік. Що ж, залишається вболівати за Південну Америку.
Чи можна видобути якусь користь із цього знання? Із цього усвідомлення безнадійності власного становища, із цього безпросвітного розпачу, який з погляду всіх пап є смертним гріхом? Сумніваюсь. А сумніваючись, знову переглядаю політичні новини з України і думаю: ну чому? Чому така кількість українських жінок не скористалася нашою єдиною перевагою над католицьким світом – правом на аборт?
1 
1
Коментарі
12