Хоч би й найортодоксальнішому мізантропові зрідка приємно буває відчути себе часточкою єдиного народного організму. Трапляються такі миті абсолютного розчинення в колективі: ти ніби є, але водночас це ніби й не ти, бо бачиш світ спільними з натовпом очима, вигукуєш якісь гасла спільними вустами і чуєш спричинене скороченнями спільного серця синхронне гупання в скронях. Так буває на Майдані, коли занурюєшся в хаотичну метушню – і раптом зауважуєш її незбагненну, але безсумнівну мурашину доцільність. Або на великому футболі, коли наші забивають вирішальний гол – і ти в пориві всеосяжної любові починаєш обійматися з незнайомими людьми.
На жаль, Майдани раніше чи пізніше закінчуються, великі футболи вже віддавна й не починаються, а в менш екстремальних ситуаціях з'ясовується, що досягти спільного з більшістю співвітчизників розуміння головних проблем національної історії, географії і політики тобі – у сенсі мені – не судилося. Та що там головні проблеми, якщо я з більшістю співвітчизників навіть плескаю врізнобій.
По-перше, ясна річ, літаки. Треба чи не треба нагороджувати екіпаж літака аплодисментами після вдалого приземлення – щодо цього у мене особистої думки не було. Але якось я прочитав інтерв'ю з одним цивільним пілотом, який сказав, що не треба. Бо, пояснив пілот, у нього просто робота така – згідно з аеродинамічними законами злітати й приземлятися. Через це оплески він сприймає як вияв недовіри: так, наче пасажири вже й не сподівалися вціліти, аж раптом сталося чудо Господнє – і сіли. То ви собі як знаєте, а я відтоді не плескаю.
По-друге, запросили мене друзі-музиканти минулого місяця на джаз. Ну, на джаз я ходжу досить часто, але зазвичай до клубів. А цього разу був театр. Мабуть, тому місця обабіч мене зайняли люди серйозні, у вечірніх строях. Тож, коли я після віртуозної імпровізації у виконанні подруги-піаністки спробував зааплодувати, мої сусіди на мене зашикали, мовляв, дайте дослухати композицію, а роздратована пані в капелюшку сказала: "Як уже випили, то поводьтеся пристойно". Хотів я їй відповісти, що, на мій тверезий погляд, в її фразі міститься певна логічна суперечність, але стримався: театр усе-таки, думаю, ще поб'ють до дідька.
По-третє, невдовзі після театрального джазу давали філармонійного Баха. То я знову пішов. Доки плавно згасало світло, наляканий дідок ліворуч від мене встиг повідомити, що сьогодні в оркестрі дебютує його внучка. Відтак на сцену вийшла ведуча і, звертаючись до публіки, безапеляційно заявила:
– Ви, – заявила вона, – не любите Баха. Так, не заперечуйте, Бах, перед яким падають ниць найславетніші композитори і виконавці, навіває на вас нудьгу! А все тому, що ви не вмієте його слухати! Ви не розумієте контрапункту Баха, бо звикли до Брамса й Чайковського, до драматичного контрасту між темами, вираженого як у мелодії, так і в гармонії. А Бах вам пропонує послідовний розвиток тем!
По цих словах упійманий на гарячому дідок – очевидно, щоб відвести від себе підозри в нерозумінні контрапункту – голосно заплескав і надалі послідовно влаштовував підтримувані публікою овації між частинами, не даючи музикантам змоги дограти як слід жодного із заявлених скрипкових концертів. Я натомість – задля драматичного контрасту – вчепився руками в бильця крісла, та так до фінальної ноти і не поворушився.
Нарешті, по-четверте, довелось мені днями відвідати свою маленьку сільську батьківщину. І ось аж тут, на виході з маршрутки, я дав собі волю і щосили забив у долоні. Водій мене злегка обматюкав, інші попутники подивились, як на божевільного. Але бігме, враховуючи стан дороги і транспортного засобу, кількість пасажирів і клунків у салоні, зачиненість вікон і відсутність кондиціонерів, сам факт, що я живим і відносно неушкодженим доїхав до потрібної зупинки, видався мені значно більшим чудом за всі колишні приземлення в усіх аеропортах світу від Магадана до Сан-Дієго
1 
1
Коментарі