3, 4, 25 травня
– Це історія про диктатора й тих, хто дозволив йому стати таким, – каже американський драматург і режисер, володар театральної премії "Тоні" Річард Нельсон, 73 роки. У Київському театрі на Подолі готує виставу за своєю п'єсою "Тускульські бесіди".
Дія відбувається 45 року до нашої ери після завершення громадянської війни у Стародавньому Римі. Диктатор Юлій Цезар виграє битву при Мунді на Півдні Іспанії проти лояльної сенату армії на чолі із Гнеєм Помпеєм-молодшим. Колишні соратники, сенатори Брут і Кассій отримали помилування. Заколотники збираються в місті Тускул, щоб обговорити життя після поразки, за сюжетом. Світова прем'єра постановки відбулась у Нью-Йорку 2008-го.
– Тоді у Сполучених Штатах Америки був такий настрій, що захотілося дослідити одного з найвідоміших диктаторів і його несподівану смерть, – продовжує Річард Нельсон. – Мене зацікавила не фатальна змова, а те, як розумні й наче порядні люди можуть вірити, що здатні впоратися з тираном. П'єса описує не саме вбивство Цезаря, а літо, що цьому передувало. Ті, хто згодом стане вбивцями, шукають цивілізованих шляхів вирішення проблеми. Герої сподіваються, що зможуть контролювати імператора. Ці персонажі глибокі та складні. Вони злі, розгублені, самокритичні, сповнені тривоги й навіть ненависті до себе.
Коли відбулося повномасштабне вторгнення в Україну, вирішив поставити п'єсу в Києві. Для мене справжній подарунок працювати тут. Саме в такий час мистецтво має цінність і призначення. Створення мистецького продукту у країні, яка зазнає нападу, може бути важливою відповіддю на агресію. Постановка в Україні матиме нові значення та зв'язки із сьогоденням. В її основі – серія розмов між Брутом, Кассієм, філософом Цицероном та іншими героями. Але це також діалог із глядачем.
Прем'єра вистави "Тускульські бесіди",
реж. Річард Нельсон
14:00, 18:00, Київ, Київський драматичний театр
на Подолі, Андріївський узвіз, 20б
З 9 травня
– Події в харківському будинку "Слово" були репетицією того, що бачимо сьогодні, – говорить режисер Тарас Томенко, 48 років. – У 1930-х під одним дахом зібрали українських геніїв. Знищивши інтелігенцію, радянська влада взялася за село. Коли запрацювала сталінська репресивна машина, стало зрозуміло, що Україну чекає кривавий шлях, який продовжується досі.
Мешканці будинку "Слово" гостро відчували, що відбувається з країною. Так само й у нас було передчуття, що щось станеться. Цим фільмом прагнули попередити. Працювали над ним вісім років. 2013-го з Любов'ю Якимчук почали роботу над сценарієм. Спочатку зробили документальне кіно "Будинок "Слово" як розвідку до написання ігрової стрічки.
Драму "Будинок "Слово". Нескінчений роман" знімали в Києві у 2018–2020 роках. Декорації побудували за оригінальними кресленнями будинку архітектора Михайла Дашкевича. Світова прем'єра відбулася на Варшавському кінофестивалі 2021-го. Вихід у прокат приурочено до 13 травня – дня самогубства письменника Миколи Хвильового. Дія розгортається 1933-го в останні два тижні його життя. У сусідніх квартирах мешкають Володимир Сосюра, Лесь Курбас, Павло Тичина, Михайль Семенко, Майк Йогансен та інші митці. Коли до них заїжджає нікому не відомий літератор Володимир Акімов, починаються репресії, за сюжетом.
– Стрічку зробили чорно-білою заради одного кривавого кадру, щоб виділити моторошний ефект розстріляного покоління, – продовжує Тарас Томенко. – Під час кастингу, крім зовнішньої схожості з реальними людьми, важило внутрішнє наповнення акторів. Вигаданого антигероя Акімова втілив Дмитро Олійник. Це складна роль мерзотника, який отримав владу, не маючи таланту. Він вирішує долі та стає уособленням зла. Глядачі часто кажуть, що нагадує Путіна. Олійник зовсім на нього не схожий. Але завдяки світлу, ракурсам і наповненню він ніби зіграв Путіна.
Прокат фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман", реж. Тарас Томенко
3 16 травня
Цивільний, а згодом військовий хірург Сергій 2014 року потрапляє в російський полон на Донеччині. Зазнає приниження і катувань, стає свідком тортур і вбивств українців. Після звільнення за обміном адаптується до мирного життя, відбудовує стосунки з колишньою дружиною та донькою, за сюжетом драми "Відблиск". Фільм режисера, 52-річного Валентина Васяновича, називають неофіційним приквелом його попередньої роботи "Атлантида" про Донбас після перемоги над Росією.
– Героя психологічно знищують. Намагається зрозуміти, чи може взагалі жити з такою травмою і який у цьому сенс. Спостерігаємо, чи вигребе, за що зачепиться, – каже Валентин Васянович. – Історія народилася давно, коли у вікно нашого заміського будинку вдарився голуб і розбився. Моя донька Ніка бачила це. Вирішили поховати птаха. Ситуація наштовхнула на розмови про смерть: що після неї відбувається та чи можна оживити душу й тіло. Я взяв камеру й запропонував доньці зіграти невелику сцену – такий самий епізод згодом увійшов до стрічки. Приблизно тоді ж з'явилася підтверджена інформація про катування в тюрмі бойовиків так званої ДНР "Ізоляція".
Головну роль виконав актор Роман Луцький, 38 років. Фільм знімали 2020-го в Києві, а на тлі додавали кадри Дніпра за вікном. Консультантом був журналіст, колишній бранець "Ізоляції" Станіслав Асєєв. Світова прем'єра відбулася на Венеційському кінофестивалі 2021-го. Вдруге в історії після "Чутливого міліціонера" Кіри Муратової українську стрічку показали в основному конкурсі цього кіноогляду.
Прокат фільму "Відблиск", реж. Валентин Васянович
З 16 травня до 1 липня
– Київські мистецькі явища "Живописний заповідник" та "Паризька комуна" об'єднує час – 1990-ті. Це було нове незалежне мистецтво без цензури. Водночас багато в чому різняться, – розповідає кураторка й артконсультантка Світлана Старостенко, 37 років. – Художники "Паризької комуни" були зовсім молоді – студенти чи випускники. Вони жили разом у сквоті на вулиці Паризької комуни (нині Михайлівська. – Країна). Вели фестивальний, тусовковий спосіб життя. Для них був характерний трансавангард – з алюзіями, іронією, парафразом класичних робіт. Учасниками об'єднання "Живописний заповідник" були переважно люди середнього віку. Кожен мав власний стиль, однак і спільні ідеали та цікавість до безпредметного живопису.
Коли йдеться про українську ідентичність, варто говорити не лише про автентичні народні мотиви. Україна – це не тільки наївне мистецтво Марії Примаченко чи переосмислення традиційних образів і сюжетів, як в Алли Горської. А і сміливий живопис, прогресивні концепції, широкий світогляд сучасних авторів. У 1990-х вони багато експериментували, а сьогодні це найуспішніші художники, картини яких перебувають у найкращих колекціях. За їхніми тогочасними роботами полюють, більшу частину одразу розкупили. Тому на виставці акцентуємо на творах, яких не бачили багато років або й зовсім, бо ті одразу з майстерні потрапляли до приватних зібрань.
В експозиції покажемо, як зародилося таке мистецтво з початком перебудови у 1986–1987 роках, роботи представників "золотих складів" обох об'єднань, що існували до 1994–1995 років, кола їхнього впливу та подальше відлуння в творчості. Загалом майже 250 творів 40 авторів, серед яких Тіберій Сільваші, Олександр Животков, Анатолій Криволап, Микола Кривенко, Олександр Клименко, Валерія Трубіна та Дмитро Кавсан.
Виставка-ретроспектива "Протагоністи.
Паризька комуна / Живописний заповідник"
Київ, Національний центр "Український дім",
вул. Хрещатик, 2
З 16 травня до 1 серпня
– У Гаазі, як і в усьому світі, у другій половині XIX століття митці були вражені картинами французьких імпресіоністів – новими сюжетами, свіжою палітрою, зовсім іншим, ніж в академічному живописі, ставленням до світла, – розповідає заступниця гендиректора Музею Ханенків із науково-дослідної роботи, мистецтвознавиця Олена Живкова, 66 років. – З усіх куточків світу художники потягнулися в Париж, а після повернення додому працювали з натхненням від побаченого. Представники гаазької школи були переважно пейзажисти. Вони писали околиці міста, поля, млини. Також на пленері змальовували людей, які працюють або відпочивають на природі. На виставці представимо майже 30 їхніх робіт. Окремо з наших фондів покажемо "Сутінки на узбережжі" мариніста Гендріка Віллема Месдага, одного з найзірковіших авторів цієї групи.
Чи не вперше продемонструємо, як європейський імпресіонізм вплинув на українських художників того часу. У цій частині експозиції – зірки нашого живопису з різних регіонів. Представник львівської школи Іван Труш, митці одеської школи Михайло Беркос і Микола Алексоматі, Киріяк Костанді з Херсона, Петро Левченко з Харкова, Микола Пимоненко та Петро Холодний із Києва. Загалом 12 творів, які наслідують ті самі традиції, що й гаазька школа: люди на лоні природи, мальовничі лани, дозвілля.
Ідея проєкту належить нідерландському колекціонеру та меценатові Віллему Яну Хогстедеру. Відкриття приурочене до Міжнародного дня музеїв. Живопис імпресіонізму – світлий, радісний, щасливий. Спонукає зосередитися на переживанні миттєвостей життя.
Міжнародний виставковий проєкт "Гаага – Київ.
Живопис кінця XIX – початку XX століття з родинних колекцій Хогстедерів та Понамарчуків"
Київ, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, вул. Терещенківська, 15–17
17, 19, 21 травня
– Kyiv Spring Sound є наступником музичного фестивалю "Київська весна", що його проводили в Національній філармонії з 2009 року. Оновлена назва наближає нас до міжнародного контексту. Захід має на меті згуртувати на одній сцені виконавців високого рівня, які під час війни наважилися приїхати в Україну, – говорить музична керівниця Національної філармонії, диригентка Наталка Стець, 33 роки. – У межах фестивалю пройде три концерти, в яких візьмуть участь закордонні гості. Західна класика поєднуватиметься із творами українських композиторів, щоб зіставити нашу та європейську традиції.
17 травня до нас завітає американський піаніст Кевін Кеннер, який спеціалізується на виконанні творів поляка Фридерика Шопена. Виконає його Концерт №1 для фортепіано з оркестром. У програмі цього вечора також прозвучить Сюїта Бориса Лятошинського з музики до театральної постановки "Ромео і Джульєтта", партитуру до якої нещодавно віднайшли.
Серед інших гостей – іспанська скрипалька Летисія Морено, яка з 12 років виступає з провідними оркестрами різних країн. 21 травня вона зіграє сольну партію в Іспанській симфонії для скрипки з оркестром француза Едуара Лало. Цей твір прозвучить разом із Симфонічною драмою №8 "Народна" нашого сучасника Віктора Степурка. Також влаштуємо майстерклас із нідерландським кларнетистом Мішелем Марангом. 19 травня він виконає Камерну симфонію №5 для кларнета і струнних Євгена Станковича.
Міжнародний музичний фестиваль Kyiv Spring Sound
19:00, Київ, Національна філармонія України,
Володимирський узвіз, 2
З 30 травня
Батьки 17-річної Кіри розлучаються після 20 років подружнього життя. Дівчина щойно вступила до театрального училища. Вона починає стосунки зі старшим на кілька років фельдшером Мішею та переселяється до нього в комуналку. Дія відбувається в Києві 1990-го. Такий сюжет драми "Ти мене любиш?" режисерки Тоні Ноябрьової, 40 років.
– Частково особиста історія дорослішання, а водночас рефлексія про становлення покоління на тлі розпаду Радянського Союзу. Моя пісня про прощання з дитячими ілюзіями та відчайдушні пошуки кохання на зламі епох. Дещо взяла зі свого минулого, щось із життя знайомих, а про інші події дізнавалася як свідок, – каже Тоня Ноябрьова. – Хотіла, щоб аудиторія фізично відчула, як минуле вислизає, немов пісок крізь пальці. А також присмак ніжності й суму за тими часами, коли дерева були великі, а світ безмежний. Кіра – символ першого покоління незалежної України. Вона важко переживає розлучення батьків, а її світ змінюється одразу в кількох площинах. Хоч я на початку 1990-х була дещо молодша за героїню, пам'ятаю атмосферу та масштабність змін навколо. Це ідеальне тло для історії про дорослішання, пошуки себе та справжнього кохання.
Знімальний процес завершився у столиці за чотири дні до повномасштабного вторгнення. Світова прем'єра відбулася на Берлінському кінофестивалі торік. Виконавиця головної ролі, 24-річна Карина Химчук, отримала спеціальну відзнаку національного конкурсу Одеського кінофестивалю та національну премію кінокритиків "Кіноколо" в номінації "Найкраща акторка".
Прокат фільму "Ти мене любиш?",
реж. Тоня Ноябрьова
До 9 червня
– Анатолій Криволап – один із найвідоміших наших художників. Але здебільшого знають його краєвиди з циклу "Український мотив", над якими працює з початку 2000-х, – говорить куратор і мистецтвознавець Валерій Сахарук, 64 роки. – Мало кому відомо, що митець понад два десятиліття присвятив абстрактному малярству. До персональної виставки Криволапа увійшли 20 творів у цьому стилі 1986–2007 років. Однією з останніх є програмна композиція "Структури" – спроба створити візуальний першообраз світла, яке ділиться на сім кольорів. Це не просто спектр, а справжня живописна робота, в якій важливо все – і колір, і фактура.
В експозиції вперше об'єднуємо абстрактні картини художника з його іконами, написаними протягом останнього року. За своєю природою ікона є абстракцією. Вказує на першообраз Бога, який не можемо уявити чи відобразити. Тому вона умовна, без перспективи і глибини. Найближче до об'єднання цих ніби несумісних речей підійшов Казимир Малевич. У "Чорному квадраті" він створив символ абстракції, ікони й образу водночас. Так само наскрізь умовні абстракції й ікони Криволапа говорять про те, чого не бачимо, чого не існує у природі й не показує пейзажний живопис.
Акцент робимо саме на восьми іконах. Сім із них зображують янголів, а одна – апостола Петра. Усі великого розміру, монументальні, складні. У них також домінує колір. Абстрактні роботи – це своєрідний бекграунд експозиції. Сам виставковий простір став витвором мистецтва. Стіни пофарбували в базові кольори Криволапа – червоний, синій, жовтий тощо.
Виставка Анатолія Криволапа "Першообрази"
Київ, Центр сучасного мистецтва М17,
вул. Антоновича, 102–104
4 
35413
Коментарі