Ну, роздівайтесь!

Останні два тижні довелося прожити в одній казенній установі, де моїм найближчим сусідом був дивовижний дід, із тих старовинних людей, які про все розказують з усіма подробицями, що здаються нам зайвими. От він розказує про щоденну рутину — свої візити по кабінетах лікарів.

— Драстуйте!

— Драстуйте! Вам що?

— Я такий-то і такий, мені оте й оте.

— Ага. Ну, роздівайтесь!

Лікарі дурні й нічого не розуміють

Це переказується стільки разів, скільки обійдено кабінетів. У його викладі це не здається нудним, ні — все ніби набуває порядку і рятівної послідовності. У своє "драстуйте!" він вкладає саме той смисл, який там і мусить бути. Здебільшого люди в цих обставинах нарікають на те, що лікарі дурні й нічого не розуміють. А дідові це й на думку не спадає. Раз тобі кажуть "роздівайтесь!" — значить, знають, що роблять, а чого ще треба?

Минулої неділі, коли цілий день ішов дощ і не дав нам погуляти, дід дивився у вікно і розказував, що цей дощ добрий для озимини, бо суха земля саме вчасно зволожиться, зерно пустить корінці, озимина почне рости і переживе зиму. Він описує це майже так само докладно й довго, як зернина пускає свої корінці. Аж не віриться, що дід востаннє працював коло землі, коли йому ще не було 17, а потім пішов на фронт і більше до землі не повертався.

У кінці дня він робить іще дещо, завдяки чому вечір у казенній установі стає остаточно обжитим. Дід починає позіхати — давно забутим способом. Ми це робимо здебільшого противно — наче з нас вилазить дика потвора. А дід немов розспівується: "Ах-ха-ха-ха!" Так роблять люди ввечері, в кінці добре прожитого дня, в теплій хаті, де є піч, що пахне печеними яблуками. Хоч всього цього у нього не стало ще тоді, як його забрали на війну.