Мінські ворота

Одна галичанка їхала через Київ до Мінська, на наукову конференцію, й зайшла до нас — її поїзд прибув уранці, а той, що на Мінськ, відходив аж увечері. Вона їхала туди вперше, а я заздрив їй, бо давно там не був. І не зміг до пуття пояснити своїй гості, чому хотів би тепер опинитися на її місці.

Мінськ — що там такого? Сталінська архітектура, скромна охайність підметених вулиць, світлий затишок на березі Свіслочі в центрі міста — все це не те, заради чого варто втрачати душевний спокій. А я таки його втратив того ранку. Й не скоро зрозумів причину: Мінськ — те, що колись могло змінити мою долю.

Свого часу, після закінчення інституту, я одержав розподіл якраз туди. Поїхав. Із вокзалу, чиї дві вежі нагадують у тумані Нотр Дам і звуться Мінськими воротами, вийшов у місто, й одразу спробував звикнути в ньому жити. День стояв свіжий, вологий — так, наче входиш у холодну чисту воду. Виявилося, мене сюди ніхто не кликав, то якась канцелярська помилка. Легко взяв відкріплення й поїхав назад.

Одначе, далі все складалося так, ніби якась паралельна таємна канцелярія взялася за мене всерйоз. Невдовзі я несподівано знов опинився в Білорусі й таки працював там, але не в столиці, хоч бачив її часто. Потім — забрали в армію, й початок і кінець служби припав якраз на Мінськ. Солдатська ностальгія була солодка, бо я вже любив це місто. І мав там добрих знайомих хлопців, з якими не хотів розлучатися. І ось отакого самого, як тепер, листопадового дня я вийшов за ворота свого полку. Й мої мінські хлопці сказали те, чого я ждав увесь цей час: зоставайся тут. Відповів, що навідаюся додому й повернуся. І не повернувся.

Мінськ, не сердься, я тебе й досі люблю. І ця любов навчила мене любити отой мій берег, з якого я колись увійшов у твої прохолодні води.