понедельник, 21 января 2013 15:14

Древнее прошлое создавалось вне подлинной исторической наследственности, с помощью полувыдумок

 

Gazeta.ua публикует отрывок из одной из самых известных и влиятельных книг по истории идей "Изобретение традиции". Большинство институциональных традиций, которые считаются давними, таковыми не являются, считают авторы книги. Наоборот, они были специально придуманы и внедрены с целью создать иллюзию преемственности из прошлого. Впервые книга вышла 1983 г. и с тех пор выдержала не менее 12 переизданий на разных языках. В книге на богатом фактическом материале шотландской, английской, британской, валлийской, колониальной индийской и африканской истории проанализировано, как изобретают новые и переформулировывают старые традиции, выдавая их за старые и постоянные. Под "изобретенными традициями" в книге подразумеваются культурные практики с целью легитимизировать институты, выразить принадлежность к сообществу и привить определенные ценности через подчеркивание исторической давности, часто фиктивной. На украинском книга была издана в 2005 году издательством "Ника-Центр"

Предлагаем вашему вниманию вступление главного распорядителя издания Эрика Гобсбаум. Лицензия на право перевода на украинский язык принадлежит издательству "Ника-Центр".

Вступ: винаходження традицій

Ерик Гобсбаум

Один із найвідоміших істориків-марксистів ХХ ст. Ерик Гобсбаум народився 1917 р. в Александрії (Єгипет) у сім'ї дрібного єврейського комерсанта, підданого англійської корони. Дитинство та юність майбутнього вченого пройшли в Австрії й Німеччині. Після приходу Гітлера до влади сім'я переїхала до Великої Британії. Ерик Гобсбаум отримав університетську освіту в Кембриджі. У 1947—1982 рр. був професором економічної й соціальної історії Лондонського університету, в 1982—2001 рр. викладав у Масачусетському технологічному інституті, Стенфордському і Корнельському університетах; член Британської академії, співзасновник журналу "Паст енд Презент". Ерик Гобсбаум автор понад двадцяти книг, найвідоміші з них — "Розбійники" (1969), "Епоха революцій: Європа, 1789—1848" (1969), "Епоха капіталу, 1848—1875" (1975), "Епоха імперії, 1875—1914" (1987), "Нації і націоналізм після 1780 р.: програма, міф, реальність" (1990), "Епоха крайнощів: коротке ХХ століття" (1994; укр. переклад "Вік екстремізму").

Ніщо не здається таким давнім і пов'язаним зі споконвічним минулим, як пишнота, що оточує британську монархію в її публічних церемоніальних проявах. Однак, як доводить один із розділів цієї книги, у своїх сучасних формах це витвір кінця ХІХ і ХХ ст. "Традиції", які здаються або претендують бути давніми, часто досить нові за походженням і подеколи винайдені. Випускникам старих британських університетів спаде на думку запровадження таких "традицій" на місцевому рівні, хоча деякі з них — на зразок щорічної Відправи дев'яти уривків і пісень (Відправа дев'яти уривків і пісень [Festival of Nine Lessons and Carols] — святкова різдвяна служба, під час якої читають уривки зі Святого письма, а хор хлопчиків виконує різдвяні пісні. Службу в церкві Кінґз-коледжу Кембриджського університету традиційно транслює британське телебачення) у каплиці Кінґз-коледжу в Кембриджі на Святвечір — за допомогою новітнього посередника, радіо, можуть стати загальнопоширеними. Ці міркування склали відправну точку конференції, організованої історичним журналом "Паст енд Презент", яка, своєю чергою, лягла в основу цієї книги.

Термін "винайдена традиція" використовують у широкому, але цілком визначеному сенсі. Він охоплює як "традиції" власне винайдені, розроблені й формально запроваджені, так і ті, котрі з'являються менш помітно протягом певного короткого періоду — можливо, кількох років — і поширюються дуже швидко. Різдвяне королівське привітання (заведене з 1932 р.) — приклад традицій першого роду; виникнення й розвиток традицій навколо фіналу Кубка Британської футбольної асоціації (Кубок Британської футбольної асоціації [British Football Association Cup] — популярне футбольне змагання, що проходить за системою "навиліт". Особливість турніру в тому, що разом з професійними можуть грати і любительські команди. Матчі кубка збурюють хвилю місцевого патріотизму й у разі сенсаційної перемоги входять у місцеву історію. Фінал кубка — подія національного масштабу, яку відвідує королівська родина.) — другого. Очевидно, не всі ці традиції однаково тривкі, але нас передусім цікавить їхня поява і запровадження, а не шанси на виживання.

"Винайдена традиція" означає низку практик ритуального або символічного характеру, зазвичай обумовлених прямо чи опосередковано прийнятими правилами, які намагаються прищепити певні цінності й норми поведінки через повторюваність, що автоматично передбачає зв'язок з минулим. Ці практики, як правило, прагнуть де тільки можна встановити зв'язок з відповідним історичним минулим. Промовистий приклад — свідомий вибір готичного стилю для відбудови британського парламенту в ХІХ ст. (У 1834 р. старий комплекс Вестмінстерського палацу знищила велика пожежа.) і так само свідоме рішення після Другої світової війни відновити парламентську залу за первісним планом. Історичне минуле, в яке вмонтовано нову традицію, може бути не дуже далеким і не ховатися в тумані віків. Революції й "прогресивні рухи", які за означенням поривають із минулим, усе ж мають власне минуле, хоча воно може й закінчуватися на якійсь даті, наприклад на 1789 р. Однак, коли існує така апеляція до історичного минулого, особливість "винайдених" традицій у тому, що зв'язок із ним значною мірою вигаданий. Коротко кажучи, вони відповідають на нові обставини у формі апеляції до попереднього становища чи встановлюють власне минуле за допомогою квазіобов'язкового повторення. Саме цей контраст між постійними змінами й новаціями модерного світу та спробами зробити хоч якісь сфери суспільного життя в ньому незмінними й постійними робить "винайдення традиції" таким цікавим для істориків, котрі вивчають останні два століття.

"Традицію" в цьому сенсі треба чітко відрізняти від "звичаю", який домінував у так званих традиційних суспільствах. Мета й характерна риса "традицій", у тому числі й винайдених, — незмінність. Минуле, справжнє чи вигадане, до якого вони апелюють, передбачає певні (зазвичай формалізовані) дії, як-от повторення. "Звичай" у традиційних суспільствах виконує подвійну функцію двигуна і маховика. Він не перешкоджає нововведенням і змінам до певної межі, хоча те, що звичай має виглядати сумісним з попереднім звичаєм чи навіть бути ідентичним йому, накладає на нього значні обмеження. Він надає будь-яким бажаним змінам (чи спротиву нововведенням) санкцію прецеденту, історичної соціальної наступності та природного права. Дослідники селянських рухів знають, що претензії села на якусь громадську землю чи право "за споконвічним звичаєм" свідчать часто не про історичні факти, а ро баланс сил у постійній боротьбі з землевласниками чи іншими селами. Дослідники британського робітничого руху знають, що "звичаї професії" чи цеху являють собою не давню традицію, а будь-яке право, якого робітники домоглися на практиці, хай навіть недавно, і яке вони тепер намагаються розширити або захистити, видаючи його за санкціоноване давністю. "Звичай" не може бути незмінним, бо навіть у "традиційних" суспільствах життя не стоїть на місці. Звичаєве, або прецедентне, право досі поєднує гнучкість у змісті й формальну прив'язаність до прецедентів. Різниця між "традицією" і "звичаєм" у нашому сенсі таки добре помітна. "Звичай" — це те, що роблять судді; "традиція" (в цьому прикладі винайдена) — це перука, мантія та інші формальні атрибути й ритуалізовані практики, які оточують їхні основні дії. Занепад "звичаю" неминуче змінює й "традицію", з якою той "зазвичай" переплетений.

Другу, не таку важливу відмінність треба провести між "традицією" в нашому розумінні й правилами чи загальноприйнятими порядками, які не мають важливої ритуальної або символічної функції як такої, хоча й можуть її час від часу набувати. Очевидно, кожна соціальна практика, яку здійснюють раз у раз, тяжітиме заради зручності й ефективності до вироблення набору таких правил і загальноприйнятих порядків, які можуть бути де-факто чи де-юре формалізовані, щоб познайомити з практикою нових дійових осіб. Це стосується як нових (наприклад, робота пілота літака), так і здавна відомих практик. Після промислової революції суспільства, звісно, мусили частіше, ніж їхні попередники, винаходити, запроваджувати або розвивати нові системи таких правил чи загальноприйнятих порядків. Позаяк вони найкраще функціонують, коли перетворені на звичку, автоматичну процедуру чи навіть рефлекторну дію, то вимагають інваріантності, яка може стати на заваді іншим вимогам практики, здатності діяти в непередбачуваних або незвичних обставинах. Це добре відома слабкість рутинізації й бюрократизації, особливо на нижчих рівнях, де інваріантні дії загалом уважаються найефективнішими.

Таке плетиво правил і порядків — не "винайдені традиції", адже їхні функції, а отже, і обґрунтування, радше технічні, ніж ідеологічні (в марксистських термінах вони належать більше до "базису", ніж до "надбудови"). Їх розробляють для полегшення певних практичних дій і охоче видозмінюють чи відкидають на догоду змінним практичним потребам, завжди передбачаючи інерцію, якою з часом обростає кожна практика, й психологічний опір будь-яким нововведенням з боку людей, що звиклися з нею. Те саме стосується прийнятих "правил" гри чи інших моделей соціальної взаємодії або інших прагматично встановлених норм. Там, де вони поєднані з "традицією", різниця добре помітна. Одягати каскетку, сідаючи верхи, має практичний сенс, подібно до того, як мотоцикліст одягає шолом чи солдат каску; носити особливу каскетку до мисливського вбрання має зовсім інший сенс. Якби це було не так, можна було б так само легко змінити "традиційний" костюм мисливця на лисиць, як запровадити каску нової форми в армії — інституції радше консервативній, — якщо вона краще захищатиме. Насправді можна припустити, що "традиції" і прагматичні правила чи загальноприйняті порядки зворотно пов'язані. "Традиція" виявляє слабкість, коли харчові обмеження пояснюють прагматично, як-от у ліберальних євреїв — твердження, що стародавні гебреї заборонили свинину з міркувань гігієни. І навпаки, об'єкти і практики вивільняються для повноцінного символічного й ритуального використання, коли більше не обмежені практичним ужитком. Якщо коней уже не використовують, то шпори уніформи офіцерів від кавалерії важливіші для "традиції"; парасолі охоронців у цивільному втрачають своє значення, коли їх не носять складеними (тобто носять без практичної користі); перукам суддів було б важко набути сучасного значення, доки інші люди не перестали їх носити. Винаходження традицій — це, власне, процес формалізації і ритуалізації, котрий характеризується звертанням до минулого, як мінімум наполяганням на повторюва-ості. Фактичне творення таких ритуалів і символічних комплексів ще не було належно досліджене істориками. Часто воно й досі доволі неясне. Очевидно, його найлегше проілюструвати, коли "традицію" свідомо винаходить і конструює окремий ініціатор, як-от Баден-Повелл придумав бойскаутство. Можливо, його так само легко простежити й у випадках офіційно встановлених і спланованих ритуалів, бо вони здебільшого добре документовані, як у прикладі з творенням нацистської символіки і партійними з'їздами в Нюрнберзі. Напевно, найскладніше простежити, коли такі традиції були почасти винайдені, почасти розвинулися в приватних групах (де цей процес бюрократично не фіксувався) або були неформальними протягом тривалого часу, скажімо, в парламенті або серед юристів. Тут складність не лише джерельна, а й методологічна, хоча існують езотеричні дисципліни, які спеціалізуються на символіці й ритуалах, як-от геральдика, літургійні студії, а також варбурґівські історичні дисципліни ( Німецький мистецтвознавець єврейського походження Абрагам Моритц Варбурґ [Warburg] (1866—1929) розробляв методології контекстуальних досліджень мистецьких творів і опублікував кілька цікавих праць про прояви античної іконографії в інших культурах, вплив науки і псевдонауки на візуальну репрезентацію знань, роль пам'яті в цивілізації тощо. Зацікавившись зв'язком між астрологією і формуванням природничих наук, Варбурґ збирав рідкісні книги про зодіакальні знаки і зображення людського тіла. Започаткована ним у 1886 р. багата бібліотека в 1926 р. стала дослідницьким центром, у роки Другої світової війни була перевезена до Великої Британії і лягла в основу Варбурзького інституту, який з 1944 р. став частиною Лондонського університету.). На жаль, ні те, ні те історикам в індустріальну еру зазвичай не відоме. Напевне, немає часів і земель, відомих історикам, котрі не знали б "винайдення" традиції в цьому сенсі. Треба думати, воно трапляється частіше, коли швидка трансформація суспільства послаблює або руйнує соціальні моделі, для яких розроблялася "стара" традиція, продукуючи нові моделі, до яких старі традиції не підходять. Або коли такі старі традиції, а також їхні інституційні носії та пропагандисти виявляються нездатними надалі адаптуватися, негнучкими або взагалі зникають. Словом, коли відбуваються достатньо великі й швидкі зміни з боку попиту або пропозиції. Такі зміни були особливо істотними в останні 200 років, і тому резонно, що швидкі формалізації нових тра-ицій масово відбулися саме тоді. Це свідчить, між іншим, як проти лібералізму ХІХ ст., так і проти новіших "модернізаційних" теорій і вказує, що подібні формалізації не обмежуються так званими традиційними суспільствами, а наявні в тій чи іншій формі також у суспільствах "модерних". В цілому це справді так, але мусимо остерігатися, припускаючи звідси, що, по-перше, старіші форми спільнот і структура влади, а отже, і пов'язані з ними традиції були неадаптабельними і швидко втратили життєздатність, і по-друге, що "нові" традиції — просто результат неспроможності застосовувати чи адаптувати старі.

Адаптація для старих практик проходила у нових умовах і шляхом використання старих моделей для нових цілей. У такий спосіб мали пристосовуватися старі інституції з усталеними функціями, апеляцією до минулого й ритуальними формулами та практиками: католицька церква, зіткнувшись із новими політичними й ідеологічними викликами і великими змінами у складі віруючих (як-от помітна фемінізація і пастви, і кліру)1; професійні армії, зіткнувшись із масовим призовом; давні інституції, такі як суди, що діяли тепер у новому контексті, а подеколи зі зміненими в новому контексті функціями. Так само було й з інституціями, які мали номінальну тяглість, але насправді перетворилися на щось дуже й дуже відмінне, наприклад університетами. Так Карстен Бансон проаналізував несподіваний занепад після 1848 р. традиційної практики масового виходу студентів із німецьких університетів (через конфлікт чи демонстративно) в поняттях зміни академічного характеру університетів, зростання віку студентства, його обуржуазнення (яке послаблювало напругу між містом і студентством та студентську бунтівливість), нової практики вільного переміщення між університетами, подальшої зміни в студентських братствах та інших чинників. У всіх таких випадках новизна не ставала менш новою від того, що з легкістю вбиралася в шати давнини.

Цікавіше, з нашого погляду, використання старого матеріалу для конструювання винайдених традицій нового типу для досить нових цілей. Великий запас такого матеріалу криється в минулому будь-якого суспільства, а вироблена мова символічної практики і комунікації завжди доступна. Подеколи нові традиції можна легко прищепити на старі, іноді їх можна розробити, скориставшись довгою полицею офіційних ритуалів, символіки і моральних настанов — релігійної й королівської пишноти, фольклору й масонства (винайденої свого часу традиції великої символічної сили). Так розвиток швейцарського націоналізму, супроводжуваний формуванням модерної федеральної держави в ХІХ ст., блискуче дослідив Рудольф Браун, що мав перевагу навчатися дисципліни (Volkskunde - Етнографія, народна творчість, народознавство (нім.).), яка сама надавалася для таких студій, і в країні, де модернізація не була дискредитована через асоціації з нацистськими зловживаннями. Існуючі звичаєві традиційні практики — народні пісні, змагання на силу, стрільба — були видозмінені, ритуалізовані й інституціоналізовані для нових національних цілей. До традиційних народних пісень додалися нові пісні в тому ж стилі, часто створювані шкільними вчителями. Вони ввійшли до хорового репертуару, зміст якого був патріотично-прогресивним ("Nation, Nation, wie voll klingt der Ton" - Націє, націє, ім'я твоє величне (нім.), хоча до нього також входили ритуально сильні елементи релігійних гімнів. (Формування такого пісенного репертуару, особливо шкільного, поза сумнівом, варте вивчення.) Статути Федерального пісенного фестивалю (хіба не нагадує айстедводи - Айстедводи [eisteddfod] — щорічні фольклорні фестивалі у Вельсі, музичні, театральні та літературні конкурси. Сучасний айстедвод — відродження традиційних середньовічних турнірів бардів, що поступово занепали в епоху Тюдорів. Див. докладніше у розділі 3?) проголошують за мету "розвиток і покращення народного співу, пробудження найвищих почуттів до Бога, свободи і батьківщини, єднання і братерство друзів мистецтва і вітчизни". (Слово "покращення" додає характерну для ХІХ століття ноту прогресу.)

Довкола цих заходів склався потужний ритуальний комплекс: фестивальні зали, регіональні павільйони, театральний поміст, паради, передзвони, живі картини, салюти, урядові делегації з нагоди фестивалю, прийняття, тости і промови. Для цього знову були пристосовані старі матеріали:

"Відлуння барокових форм святкування, видовищ і пишноти очевидне в цій новій побудові фестивалю. І так само, як у бароковому святкуванні, держава й церква поєднуються на вищому рівні; сплав релігійних і патріотичних складників виникає з цих нових форм співів, стрільби й гімнастики".

Наскільки нові традиції можуть використовувати старий матеріал, наскільки їм доводиться винаходити нову мову й емблеми або розширювати старий символічний словник — говорити тут не час. Ясно, що багато політичних інституцій, ідеологічних рухів і груп — не лише націоналістичних — були такі безпрецедентні, що доводилося винаходити навіть історичну спадковість, наприклад, творячи стародавнє минуле поза справжньою історичною спадковістю, за допомогою напіввигадок (Боадицея, Верцинґеторикс, Арміній Херуск) чи фальшування (Оссіан, чеські середньовічні рукописи). Очевидно також, що зовсім нові символи й емблеми з'явилися як атрибути національних рухів і держав, скажімо, національні гімни (серед них британський 1740 р., здається, найстарший), національні прапори (частенько варіації французького революційного триколора 1790—1794 рр.) чи уособлення "нації" в символі або зображенні, офіційному, як Маріанна (Моделлю для зображень символу Франції Маріанни стає хтось із популярних французьких жінок, яких суспільство вважає взірцем французького шарму й характеру. Кожне десятиліття має свою Маріанну (Брижит Бардо у 1960-х рр., Мірей Матьє у 1970-х, Катрин Деньов у 1980-х, Інес де ля Фресанж у 1990-х, Летиція Каста і Евелін Тома у 2000-х, Маліка Менар у 2010-х).) або Германія, чи неофіційному, як карикатурні стереотипи Джона Булла (Джон Булл [John Bull, Джон Бик] — герой політичної сатири "Історія Джона Булла" (1712), автором якої традиційно вважають Джона Арбетнота (1667—1735), лікаря королеви Анни і друга Дж.Свіфта і А.Поупа. Джон Булл став іронічним символом Англії і англійського характеру — цілеспрямованості й водночас упертості, грубої сили і самовпевненості; одне з жаргонних значень слова "bull" — нісенітний, абсурдний.) і сухорлявого янкі дядька Сема.

Ми не мусимо прогледіти розрив у наступності, який часом видно навіть у традиційних топосах справжніх старожитностей. За Ллойдом6, англійські різдвяні народні пісеньки перестали складати у ХVІІ ст., їх заступили веслі-вотсівські пісенники (Айзек Воттс [Watts] (1674—1748) — англійський автор церковних пісень; Джон (1703—1791) і Чарльз (1707—1788) Веслі [Wesley] — засновники методистської церкви, проповідники, автори багатьох церковних пісень), хоча їхні простонародні варіанти можна простежити у переважно сільських віруваннях типу спрощеного методизму. До того ж різдвяні пісеньки були першими, що їх повернули до життя освічені збирачі фольклору з середнього класу, народними піснями, які зайняли своє місце "в новому середовищі церкви, гільдій та жіночих товариств". А відтак "через вуличних співаків, захриплих хлопчаків, що співають на порозі у вічному сподіванні винагороди", вони поширилися в новому міському народному оточенні. У цьому сенсі "Господь із нами, джентльмени" нова, а не стара пісня. Такий розрив видно навіть у рухах, які свідомо називають себе "традиціоналістськими" і приваблюють групи, що їх, за спільною думкою, вважають хранителями історичної спадковості й традиції, наприклад селян7. Насправді, сама поява рухів, "традиціоналістських" чи ще якихось, на захист чи відродження традицій указує на такий розрив. Подібні рухи, поширені серед інтелектуалів з часів романтиків, ніколи не можуть розвинути чи зберегти живе минуле (хіба що організовуючи людські заповідники для окремих закутків архаїчного життя), а мусять стати винайденою традицією". З другого боку, силу і пристосовуваність справжніх традицій не можна плутати з "винайденням традиції". Там, де старий уклад живий, традиції не треба ні відроджувати, ні винаходити.

Можна припустити, що їх винаходять не тому, що старий уклад більше не доступний або не життєздатний, а тому, що його свідомо відкидають або не пристосовують. У свідомому наструї проти традиції і за радикальні нововведення ліберальна ідеологія соціальних змін ХІХ ст. систематично ігнорувала соціальні та владні зв'язки, які визнавалися в раніших суспільствах, і створювала лакуни, які мали бути заповнені винайденими практиками. Успіх фабрикантів-торі ХІХ ст. в Ланкаширі (на відміну від фабрикантів-лібералів) у використанні таких старих зв'язків із користю для себе показує, що їх і далі можна було вживати, навіть у безпрецедентних доти умовах індустріального міста. Тривалу непристосовуваність доіндустріальних звичаїв до суспільства, зреволюціонізованого понад певну міру, не можна заперечити, але й не можна плутати з проблемами, які виникають із стрімкого відкидання старих звичаїв тими, хто вбачає в них перешкоди для прогресу чи, навіть гірше, вважає їх його войовничими противниками.

Це не заважає новаторам творити власні винайдені традиції — практика масонства наочний тому приклад. Попри все, загальна ворожість до ірраціоналізму, забобонів і звичаєвих практик, які коли й не походять з темного минулого, то нагадують про нього, зробили натхненних поборників ідеалів Просвітництва, таких як ліберали, соціалісти і комуністи, глухими до традицій, старих чи нових. Соціалісти, як далі побачимо, прибрали до рук Перше травня, не дуже усвідомлюючи, як саме це сталося; націонал-соціалісти використовували подібні нагоди, оточуючи їх літургійною вишуканістю та запалом і свідомою маніпуляцією символами9. Ліберальна епоха у Британії в кращому разі толерувала такі практики, часом як вимушену поступку ірраціоналізму нижчих верств, доки вони не заважали ідеології та економічній ефективності. Їхнє ставлення до громадської й ритуальної діяльності "Френдлі сесаєтиз" ("Френдлі сесаєтиз" [Friendly Societies, англ. букв. — "дружні товариства"] — товариства взаємодопомоги, які виникали серед британських промислових робітників у ХVІІ—ХVІІІ ст., особливо поширилися в ХІХ ст., прообрази тред-юніонів і страхових компаній.) було поєднанням ворожості ("зайві витрати", такі як "плата за святкування, процесії, оркестри, прикраси", були заборонені законом) з терпимістю до подій на зразок щорічних бенкетів із тих міркувань, що "важливість цих заходів, особливо для сільського населення, не можна заперечити". Але суворий індивідуалістський раціоналізм домінував не тільки як економічний розрахунок, а і як соціальний ідеал. У сьомому розділі йтиметься про те, що трапилося в період, коли його обмеження стали все більше усвідомлювати.

Ці вступні зауваги можна завершити деякими загальними міркуваннями про традиції, винайдені після промислової революції.

Вони належать до трьох типів, які взаємонакладаються: а) ті, що встановлюють або символізують соціальну єдність чи членство в групах, реальних або штучних спільнотах; б) ті, що встановлюють або легітимізують інституції, статус чи владні зв'язки; в) ті, чиєю головною метою була соціалізація, прищеплення переконань, систем цінностей і правил поведінки. Натомість як традиції типів (б) і (в) були свідомо розроблені (як ті, що символізують покору владі в британській Індії), можна гіпотетично припустити, що тип (а) був найпоширенішим, а решту типів уважати вкоріненими чи похідними від почуття ідентифікації зі "спільнотою" та/або з інституціями, котрі репрезентують, виражають чи символізують її як націю.

Однією з труднощів було те, що такі великі соціальні утворення явно не були Gemeinschaften ( Gemeinschaft (нім. — спільнота) — соціологічний термін на означення різновиду спільнот, в яких переважають стосунки емоційної близькості та особисте знайомство, панують неформальні відносини, консенсус і звичай, локальне політичне життя, на відміну від Gesellschaft (нім. — суспільство), де панує економічний розрахунок, договірні знеособлені стосунки, анонімне масове суспільство. Прикладом Gemeinschaft може бути село, рикладом Gesellschaft — місто. Таке розрізнення було запроваджене німецьким соціологом Ф.Тьоннісом (1855—1936)) чи навіть системами визнаваних рангів. Соціальна мобільність, випадки класових конфліктів і панівна ідеологія робили традиції, в яких поєднувалися відчуття належності та видима нерівність у вигляді формальних ієрархій (як, наприклад, в армії), непридатними для повсюдного втілення. Це не вельми позначилося на традиціях типу (в), бо загальна соціалізація прищеплювала однакові цінності кожному громадянинові, членові нації і підданому корони, а функціонально специфічні соціалізації різних соціальних груп (таких як учні упривілейованих приватних шкіл, порівняно з рештою учнів) зазвичай не перешкоджали одна одній. З іншого боку, раз винайдені традиції привносили, так би мовити, статусну різницю у світ соціальних контрактів, вищість і нижчість у світ законно рівних людей, вони не могли робити це прямо. Традиції протягували нишком за допомогою формальної символічної згоди в де-факто нерівну соціальну організацію, наприклад, видозмінюючи британську коронаційну церемонію. Утім, частіше винайдені традиції плекали радше корпоративне почуття вищості еліт — особливо коли вони рекрутувалися з тих, хто не належав до еліт за народженням чи за суспільною згодою, — ніж прищеплювали відчуття підлеглості нижчим. Декого заохочували почуватися рівнішим за інших. Цього можна було досягти завдяки залученню еліт до добуржуазних правлячих або авторитетних груп, у мілітарно-бюрократичній формі, характерній для Німеччини (ворогуючі студентські корпорації), або в немілітаризованій моделі "освічених джентрі" британських приватних шкіл. Альтернативним шляхом розвитку esprit de corps (Корпоративний дух (фр.), самовпевненості та лідерства еліт могли бути езотеричніші "традиції", які позначали єдність вищого офіційного чиновництва (як у Франції чи серед білих мешканців колоній).

Знаючи, що "спільнотні" винайдені традиції були основними, варто дослідити їхню природу. Антропологія може допомогти прояснити відмінності, якщо вони є, між винайденими і старими традиційними практиками. Тут ми лише зауважимо, що в традиціях окремих груп зазвичай наголошувалися обряди переходу (ініціації, посвяти, перехід у старість, смерть), але вони не були характерними для традицій, розроблених для абстрактних спільнот (націй, країн). Гадаю, тому, що перші підкреслювали свій вічний і незмінний характер — принаймні з часу утворення спільноти. Проте й нові політичні режими, й інноваційні рухи можуть намагатися знайти свої власні еквіваленти обрядів переходу, пов'язані з релігією (цивільні шлюби, похорони).

Можна побачити ще одну помітну різницю між старими і винайденими практиками. Перші були специфічними і строго обов'язковими соціальними практиками, другі —

радше невизначеними і туманними щодо природи цінностей, прав і обов'язків членів групи, які вони прищеплювали: "патріотизм", "вірність", "обов'язок", "гра за правилами", "вірність традиціям школи" та ін. Але якщо суть британського патріотизму чи "американськості" була дуже нечітка, хоча зазвичай уточнювалася в коментарях, пов'язаних із ритуальними нагодами, практики, які їх символізували, були фактично обов'язковими, як-от вставання при виконанні національного гімну в Британії, ритуал піднімання прапору в американських школах. Ключовий елемент — це радше винайдення емоційно і символічно заряджених знаків членства в клубі, ніж статути й цілі самого клубу. Їхня значущість полягає саме в їхній невизначеній універсальності:

"Національний прапор, національний гімн і національний герб — три символи, через які незалежна країна проголошує свої самобутність і суверенітет, і як такі вони вимагають повсякчасної поваги і вірності. Вони відображають минуле нації, її менталітет і культуру".

У цьому сенсі, як зазначив оглядач у 1880 р., "солдати і поліцейські стали для нас емблемами"; хоча він не передбачав друге життя емблем як атрибутів пересічних громадян в епоху масових рухів, що саме розпочиналася.

Наступне зауваження — ясно, що, попри розмаїття винаходів, нові традиції заповнили лише малу частину простору, звільненого занепадом старих традицій і звичаїв у світському житті. Цього й варто було очікувати в суспільствах, де минуле стає все менш важливим як модель чи прецедент для більшості форм людської поведінки. У приватному житті більшості людей і в самодостатньому житті маленьких субкультурних груп навіть винайдені традиції ХІХ і ХХ ст. займали чи займають набагато менше місця, ніж старі традиції посідають, скажімо, в старих аграрних суспільствах. "Уже-прожите" структурує дні, пори року і життєві цикли західних чоловіків і жінок ХХ ст. набагато менше, ніж їхніх предків, і набагато менше, ніж зовнішні спонуки економіки, технології, бюрократичної державної організації, політичних рішень чи інших сил, які не розвивають "традиції" в нашому розумінні й не покладаються на них.

Однак це узагальнення не стосується сфери, яку можна назвати публічним життям громадян (включаючи до певної міри публічні форми соціалізації, такі як школи, на відміну від форм приватних, як мас-медії). Немає реальних ознак послаблення в неотрадиційних практиках, пов'язаних із групами людей на державній службі (збройні сили, правоохоронці, можливо, навіть державні лужбовці), чи в практиках, пов'язаних з належністю громадян до держави. Справді, більшість із нагод, коли люди стають свідомі свого громадянства, по суті, залишаються пов'язаними з символами й напівритуальними практиками (наприклад, виборами), більшість із яких історично нові й переважно винайдені: прапори, символіка, церемонії і музика. Оскільки винайдені традиції в епоху після промислової і Французької революцій заповнювали постійну лакуну, принаймні донині, вона, здається, лежить саме в цій сфері. Чому, спитають зрештою, історики мають приділяти увагу цим явищам? Питання в певному сенсі зайве, оскільки все більше істориків просто займаються цією ематикою, як свідчить зміст цієї книги й наведені в ній приклади. Тож краще його перефразувати. Яку користь матимуть історики, досліджуючи винайдення традиції?

Перша і найголовніша — можна припустити, що вони є важливими симптомами, а отже, індикаторами проблем, які інакше можна не розгледіти, і подій, які інакше важко встановити й датувати. Вони є свідченнями. Перехід німецького націоналізму від старих ліберальних до нових імперіалістично-експансіоністських зразків краще видно на тлі швидкої заміни старого чорно-червоно-золотого прапора на новий чорно-біло-червоний (особливо перед 1890-ми роками) у німецькому фізкультурному русі, ніж з офіційних заяв влади чи речників організацій. Історія фіналів Британського футбольного кубка розповість нам про розвиток міської робітничої культури, про яку традиційні дані й джерела не скажуть. Своєю чергою, дослідження винайдених традицій не можна ні відокремити від ширших студій історії суспільства, ні чекати чогось більшого, ніж проста констатація таких практик, доки їх не включено до ширших студій.

Друге: вони часом кидають світло на людське ставлення до минулого, а отже, на власний предмет і ремесло історика, адже всі винайдені традиції, наскільки це можливо, використовують історію як легітимізатора дій і основу групової єдності. Часто вона стає справжнім символом боротьби, як навколо пам'ятників Вальтеру фон дер Фоґельвайде і Данте (Вальтер фон дер Фоґельвайде і Данте Аліґ'єрі належали відповідно до гвельфів і гібелінів — двох конкурентних політичних партій в Італії ХІV ст. Гвельфи підтримували папську владу, а гібеліни — германських імператорів Священної Римської імперії) в Південному Тиролі в 1889 р. і 1896 р. Навіть революційні рухи підтримують свої нововведення звертанням до "минулого народу" (сакси versus нормани, "nos ancкtres les Gaulois" (Наші предки галли (фр.)) проти франків, Спартак), революційних традицій ("Auch das deutsche Volk hat seine revolutionare Tradition" (Німецький народ також має свою революційну традицію (нім.)), як заявив Енгельс у першій фразі "Селянської війни в Німеччині") чи до власних героїв і мучеників. "Робітничий клас в історії Ірландії" Джеймса Конноллі прекрасно показує цю тематичну єдність. Елементи винайдення тут особливо видні, адже історія, яка стала частиною корпусу знань або ідеологією нації, держави чи руху, — це не те, що насправді збереглося в народній пам'яті, а те, що відібрали, записали, зобразили, популяризували й інституціоналізували ті, у чиї обов'язки це входить. Дослідники усної історії часто зауважували, наскільки невиразними і скромнішими, ніж очікували інтерв'юери, були спогади старожилів про Загальний страйк 1926 р. Було досліджене і формування подібного образу Французької революції в Третій республіці й Третьою республікою. Усі історики, хоч би якими були їхні наміри, втягнуті у цей процес, позаяк вони беруть участь, свідомо чи ні, у творенні, руйнуванні та ревізії образів минулого, які належать не лише до світу фахових досліджень, а й до публічної сфери людини як політичної істоти. Вони можуть бути свідомі і цього боку своєї діяльності.

У зв'язку з цим варто виділити одну специфічну цікавинку "винайдених традицій", принаймні для істориків нової та новітньої доби. Ці традиції дуже тісно пов'язані з порівняно недавнім історичним новоутворенням — "нацією" та супутніми явищами: націоналізмом, національною державою, національною символікою, національними історіями і рештою. Усе це спирається на вправи з соціальної інженерії, які часто свідомі й завжди новаторські хоча б тому, що історична новизна передбачає новаторство. Ізраїльський і палестинський націоналізми чи нації мусять бути новими, хоч би якою бу

Сейчас вы читаете новость «Древнее прошлое создавалось вне подлинной исторической наследственности, с помощью полувыдумок». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі