Вихід звідти, звідки неможливо вийти: що читати?
Блекаути стають дедалі довшими, смартфони сідають - та друкована книжка не згасає ніколи. Отже, якісна підбірка іноземної літератури на темні часи
Коротко про прочитане останнім часом з іноземних літератур. (Хоча більшість тут - американці.)
Сподобалася проза Отесси Мошфеґ. Особливо оповідання, але не тільки. "Лапвона" - класний роман. Дуже колоритний образ Середньовіччя. Люблю таке. І "Мій рік відпочинку і релаксу". Чесна така проза. Мабуть, кожна "фармацевтична" проза чесна. (Як і алкопроза. Перегукнулося мені з "Копенгагенською трилогією" данки Туве Дітлевсен, яка гранично чесно описала свій шлях у житті та літературі.) "Ейлін" ще не читав, але вже подивився кіно. Обов'язково почитаю. Ну, але її оповідання - це маст. Це щось неймовірне.
Ще дуже сподобалася Клер Кіґан. Особливо оповідання. Про неї якось годилося б більше написати, але якось не хочеться. Боюся словами зруйнувати диво. Романи в неї соціальні і дуже вкорінені в ірландській реальності, а от оповідання залишають враження якоїсь позачасовості, навіть мітологічності.
"Слабші" Сіґрід Нуньєс трохи розчарували і навіть роздратували, хоча її роман "Для Руенни" - шалено гарний портрет людини в розвитку, з глибоким проникненням у контекст. Портрет людини, пошрамованої і травмованої війною у В'єтнамі. Соціопсихологічна проза, яка пояснює, що таке ПТСР і як з ним живуть і вмирають.
"Мама на обід" Шалома Ауслендера - оповість про сучасних людожерів, а радше притча. Порахунки з Едиповим комплексом. Страшенно дотепний і смішний роман. У групі "Зболена читалка" сказали би "я блювала і ловила", "деґенеративне збочення", "віддайте мені гроші за книжку - хоча можна і м'ясом: перевага надається телятині та баранині".
Реймонд Карвер, "Собор". Я ще навіть не дочитав, але вже під сильним враженням. Карвер - чемпіон в описах різних станів безвиході. Читати багато його не можу. Кожне оповідання хочеться "поносити" з собою кілька днів, повертатися до нього думками, перечитувати. Особливо запало в душу оповідання "Купе". Дуже майстерне, ощадливе й мінімалістичне письмо.
Аргентинська письменниця мого покоління Саманта Швеблін написала збірку оповідань "Птахи". Теж дуже погідне враження. Місцями нагадує Етґара Керета. Але Швеблін глибша чи якась об'ємніша. Смілива і дуже неполіткоректна місцями.
Французька авторка Марі Н'Дьяє - "Помста належить мені". Роман навколо історії про дітовбивство. Просто мама взяла і вбила всіх своїх трьох маленьких дітей. У групі "Враженя" (з наголосом на останній склад) від неї розповзлися би шви від операцій в 73% читачів.
Зовсім вискочили з голови, мабуть, два найсильніші твори, прочитані останнім часом. Чомусь випустив їх із цього стрункого ряду. Мабуть, тому, що насамперд орієнтуюся на авторок, ніж на авторів. У мене ґендерний баланс тут давно порушений на користь літератури жінок. Але й жінку одну забув. Незаслужено, бо вона файна.
Нобелівський лавреат, норвежець Йон Фоссе - "Білість" (чи "Білизна"). Невеличка повістинка про чоловіка, який загубився в лісі. Моторошно-філософська притча про вихід з того, з чого неможливо вийти. Вочевидь, це якийсь опис митарства душі. Ну, і також її можна прочитати як опис стану письменника, безсилого перед білістю сторінки, яку йому годиться чимось заповнювати. Стилістично довершена. В СССР йому би закинули формалізм і буржуазну апатію, а переклали і видали б, тільки якби він був членом норвезької компартії. Точно перечитаю.
Ізраїльський письменник Ешколь Нево написав "Останнє інтервʼю" як певний життєвий звіт. Дуже динамічне, дотепне і максимально щире письмо. Там є десятки різних відгалужень, але в центрі - тема сімʼї і творчості, кризи сімейних стосунків, кризи творчості і кризи середнього віку. Максимально антикризовий роман. Вразила історія про поїздку ізраїльського автора інкоґніто на зустріч зі своїми читачами в Дамаску (Сирія). І взагалі теми памʼяті, згадування, пригадування, самоаналізу, копирсання в собі і в людях дуже гарно прописані. Це колоритна, жива і багата на різне-різне проза. Її можна би було назвати повною протилежністю до твору попереднього автора. І добре, що світ такий розмаїтий.
Дебора Айзенберґ - авторка американська, але за духом своїм абсолютно наша, центральноєвропейська. Душознавка така. Прочитав збірку її оповідань "Твоя качка - моя качка". От її я би радив як представницю психоаналізу в прозі. Кожне оповідання - своєрідний сеанс у психоаналітика. Захотілося прочитати ще, а надто тому, що вона належить до покоління моїх батьків. Трохи постзінґерівська проза, але вже нібито з суто американськими персонажами, набуває дуже цікавого ефекту через змішання різних традицій в одній людині. У неї іскрить у зовсім несподіваних місцях. Радив би її як приклад початківцям у плані стилістики.
Коментарі