Ні медальки, ні довіри. Історія про те, як влада намахала сама себе

Все це можна було зробити з самого початку. Але ні – треба було зганьбитися на весь світ

В української влади після Майдану склалась певна традиція. А саме на шару їсти певну субстанцію, стараючись обдурити наших західних партнерів. Зазвичай це має певний алгоритм. В рамках співпраці із західними партнерами Україна бере на себе певні зобов'язання. Переважно це стосується верховенства права і боротьби з корупцією. Але виконувати ті зобов'язання не дуже хочеться. І українські політики вирішують пропетляти. Вони не виконують дуже довго свої зобов'язання, сподіваючись, що на Заході просто забудуть. Але вони там чомусь мають добру памʼять. І не забувають. Тоді починає працювати план Б – пропетляти. Виконати зобов'язання, але трошки не так, як обіцяли. Всі ж звикли вважати, що на Заході всі дуже інфантильні і тупі. Але знов виходить, що якщо населення і може собі дозволити інфантильність, то політики якраз ні. Тому обдурити не виходить. Ба більше, через спробу обдурити здіймається галас, українське суспільство бачить, що відбувається, і починає ще більше не любити власних політиків. Зрештою влада таки вимушено приймає рішення, яке мала б прийняти з самого початку. Тобто йде виконання зобов'язань. Але разом з тим ще на додачу до неприємних зобов'язань отримує купу негативного піару. Причому всі. Навіть президент, який наклав вето, бо саме на нього покладуть відповідальність за депутатів з його партії, через яких це вето знадобилось.

Кожного разу одне і те саме. Як по колу. Зачароване коло.

Що в результаті? В результаті на рівному місці спочатку йде втрата довіри. Яка ще лишилась. Бо ніхто не любить, коли його намагаються обдурити. Плюс підривається віра у те, що в Україні по справжньому хочуть зробити реформи. Плюс зневіра громадян у власних політиках. І потім вони чомусь дивуються результатам опитувань.

У випадку з є-деклараціями це в принципі виглядало як явка з повинною. Бо немає жодної притомної причини закривати до них доступ окрім корупційної. Але купа дорослих людей пішли на цей крок. Знов сподіваючись, що "прокатить".

Не прокатило.

Та ще й додатково привернули увагу до того, що буде у тих деклараціях. Паралельно виставили на посміховисько всю країну. І знов допомогли російський пропаганді розповсюджувати тезу, що Україна – то суцільна корупція. І не дивно, що першими закрити декларації від публіки запропонували депутати, які, так би мовити, завжди вважалися не дуже проукраїнськими. Але дивно, що їхню ініціативу підтримали.

Що буде зараз? Після вето президента на тлі суспільного резонансу буде прийнята та редакція, якої вимагає українське суспільство і Захід. Тобто те, що можна було зробити з самого початку. І ще й повісити собі медальку: "Дивіться, які ми. Послідовно виконуємо програму реформ". Але ніт. Треба було влаштувати самим собі ганьбу. Щоб втратити не тільки медальку, але й довіру.

Якою є добра новина? Добра новина у тому, що в найближчі роки українська влада буде вимушена спочатку брати, а потім виконувати взяті на себе зобов'язання перед західними партнерами. Це і залежність від підтримки партнерів. Це і євроінтеграція, провалити яку не зможе собі дозволити ніхто з української політики. Це і потенційний вступ в НАТО. Таким чином буде прийнято ще багато корисних речей, які наблизять нас до верховенства права і сприятимуть боротьбі з корупцією. А ще просто наблизять нас до цивілізації, вибиваючи "русский мир" з голів українців у ціннісному плані.

Оригінал