Кремль має не одну ахілесову п'яту

Українська дипломатія повинна зайняти більш бойову і рішучу позицію щодо північного агресора

Переговори в Мінську, на яких не було досягнуто домовленостей ні про обмін полоненими, ні про припинення вогню, можна визначити, як "мінські недомовленості".

Оскільки напередодні "нормандської зустрічі" команда президента Зеленського явно розраховувала на стратегічний прорив у стосунках з Москвою і повне порозуміння з Путіним. Цього не відбулося, та й не могло відбутися. Росії потрібна вся територія України, і тому найбільші поступки, на які готовий піти Кремль в "українському питанні", це як, в якому порядку і коли українські землі будуть передаватися під контроль Москви.

І хоча за реакцією Зеленського, поки що, неможливо визначити, чи визрів він вже до того, аби позбутися наївних ілюзій, що поступки у всьому Путіну здатні привести до миру з Російською Федерацією. Але без такого визрівання Україні буде важко в 2020 році продовжувати відстоювати свою незалежність і протистояти Путіну.

В Кремлі не змінили, і не збираються змінювати свою позицію щодо федералізації України на путінських умовах, і тому було б необачно чекати від спілкування з лукавими "переговірниками" інших результатів.

Не дивлячись на досягнуті "результати" єдиним позитивом очікування капітуляції Путіна від Зеленського, можна вважати певний перепочинок для українських військових на російсько-українському фронті, який Москва надала Україні в ці місяці "політичного міжсезоння".

Але мінус для України у тому, що Росія за цей час встигла перегрупувати свої сили та підтягнути резерви, а нова українська влада спішно почала пересовувати лінію оборони, чим зменшила обороноздатність українських військових.

У Зеленського, на жаль, так повірили у договороспроможність Путіна, що фактично не готувалися до можливого негативного варіанту, а раптом з Путіним домовитися не вийде. Тепер Україні доведеться пожинати плоди цих нездійсненних мрій і політичного самооману. Тому не можна виключати, що в новому 2020 році, замість довгоочікуваного врегулювання, гібридна війна Росії з Україною може вступити в нову фазу.

Чи наважиться Путін на збільшення ескалації насилля залежатиме від різних факторів. Але, в першу чергу, від того, як західний демократичний світ реагуватиме на агресію Росії.

Крім того, українська дипломатія повинна зайняти більш бойову і рішучу позицію щодо північного агресора.

Адже Москва допускає багато "пробоїв" на міжнародній арені, проте чомусь всі ці "больові точки" росіян мало відслідковують, а потенційні можливості завдати Кремлю відчутних ударів, які б підривали і без того сумнівний його імідж в світі, не використовують.

У цьому контексті можна багато говорити про втрачені можливості з боку Києва, але, наприклад, коли Російська Федерація збирається в квітні-травні продовжити далі будівництво "Північного потоку-2", то існує чимало додаткових можливостей, крім американських санкцій, як це можна зробити без особливих витрат і надзусиль.

Наприклад, якщо б в НАТО оголосили, що в серпні-вересні 2020 року саме в зоні завершення будівництва "Північного потоку-2", будуть проводитися позачергові навчання військ країн Північноатлантичного альянсу. Повідомивши росіян, що з цієї причини протягом двох місяців до початку навчань та під час їх проведення, ці території будуть повністю закриті для перебування там громадян держав, які не є членами НАТО. Таким чином, мінімум ще на рік, цей сумнівний проект Москви можна заморозити.

Росія сьогодні має не одну ахілесову п'яту. І незважаючи на всі старання європейських адвокатів Путіна – канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Франції Еммануеля Макрона, вони не будуть здатні захистити сумнівні стратегічні інтереси свого клієнта, якщо більшість країн-членів Євросоюзу проявлять свою солідарність зі Сполученими Штатами і Україною.

Оригінал