Ціна провалу анонсованого дива може бути надмірною

Коротко про виклики Півдня України

Зміни після 2014 року по-різному сприймали в різних регіонах України. Якщо на Заході трансформацію можна узагальнити до певного "повернення в колію", то в Центрі та, більшою мірою, на Сході останні роки принесли велику кількість нових досвідів і переживань. Більше індивідуалізму, більше персональної відповідальності, зменшення відчуття твердої опори з боку держави, невизначеність щодо майбутнього і відсутність відповідей не в радянській традиції – це неповний перелік чинників стресу, що наростали і врешті виплеснулися у вигляді протесту проти існуючих політичних еліт.

На Півдні України цей процес був посилений конфліктом політичних та корупційних інтересів, каталізований можливістю силових дій з боку недержавних формувань – чи то як 2 травня 2014 року в Одесі, чи то як з поваленням ЛЕП до Криму. Окрема сторінка – це величезний відбиток вбивства Катерини Гандзюк, яке – як колись вбивство Ґеоргія Ґонґадзе – вже стало самодостатнім чинником, що впливає на політику. Брак довіри до правосуддя звужує розмаїття відтінків ситуації в очах багатьох сторін до контрастної чорно-білої картини.

В певний момент я відчув, що мені бракує різкості і чіткості: розуміння людей, їхніх мотивацій, контексту, в якому вони живуть. Соціологія дає загальне уявлення, але також допускає велику широту інтерпретацій. У результаті я відгукнувся на пропозицію Сергія Данилова з Центр близькосхідних досліджень (ЦБД), який із 2014 року щільно досліджує Херсонщину, поїхати на Південь, попросивши приєднатися Євгена Вілінського, з його свіжим кількарічним досвідом в керівництві Донецькою обласною військово-цивільною адміністрацією. На Запоріжжі до нас також приєднався Ігор Семиволос, директор ЦБД. За 5 днів ми провели майже два десятки інтерв'ю та ознайомились з кількома документами, які готували експертні чи державні інституції.

Отже, перші рефлексії з поїздки.

Попри вдаваний спокій, у регіоні відчувається накопичення втоми від невизначеності на багатьох рівнях. У сприйнятті мешканців Півдня покращення економічної ситуації має невизначену сталість, тому навіть очевидні зміни добробуту чи якості життя компенсуються тривогою щодо ймовірної потреби повертатися до старих стандартів. Щоразу нові обставини з різким зростаннями сільгоспвиробництва, корпоратизацією фермерства, помітною і намацальною появою в житті людей відновлювальної енергетики та пов'язаними побутовими змінами, зміною бізнес-моделей в комунальній сфері, непаритетним відносно крупного бізнесу (з відставанням) розвитком підприємництва, незахищеністю власності – ведуть до відчуття вразливості, некерованості змін, випадковості результатів, а тому потреби бути в стані постійної внутрішньої мобілізованості. Брак зрозумілої рамки змін перетворює навіть очевидний прогрес на джерело стресу.

В час, коли найбільший виклик – це надійність інститутів та інституцій, націленість Києва на швидкі результати в регіонах виглядає, м'яко кажучи, ризикованою. Вона коренить всю політику в гонці озброєнь: швидкі ефектні досягнення у відповідь на високі очікування. Ця модель дуже нестійка, бо природа патерналістської політичної підтримки в Україні базується на прийнятті досягнень як належних, а також на скороминущих опортуністичних орієнтаціях. Водночас, ціна провалу анонсованого дива може бути надмірною і легко може розв'язати руки опонентам реформ. Відсутність "планів Б", управління ризиками робить тривогу із попереднього пункту раціонально обґрунтованою. Заручниками ситуації стають не тільки чиновники, які взяли на себе відповідальність за своєчасну доставку дива, але й люди, які опиняються в оточенні нагромаджених тимчасових рішень.

На цьому тлі не включеними чи недостатньо включеними до процесу прийняття рішень виглядають ті, хто міг би бути зацікавленими в довготерміновій успішності суб'єктами змін: підприємці, бізнес, церкви, міжнародні корпорації, експертні кола та частина (переважно професійна) громадянського суспільства. Але вони всі потребують створень складних процедур узгоджень інтересів, побудов систем стримувань і противаг, які роблять процес надійнішим, сталішим, але не дозволяють "прискорювати вагітність". Формування та зміцнення середнього класу не звучало прямо чи опосередковано в жодній із розмов.

Питання суб'єкта є взагалі гострим. Як у місцевому самоврядуванні, так і в державній владі чи навіть у приватному бізнесі на загал базові припущення далі полягають в тому що виборці, споживачі і навіть клієнти не є несуб'єктними. Системи підзвітності спорадичні, часто ритуальні, неефективні, а отже не формується довіра, з якої можна би було відбудовувати нові відносини.

Іншою стороною тієї ж проблеми є гостре відчуття вакууму влади. Дуже виразною метафорою є споруджені і давно покинуті наметові містечка добровольчих формувань біля переходу на Чонгарі, відсутність видимої присутності правоохоронців. Це зрозумілий сигнал про те, що формальні органи влади не реалізують свої законні повноваження, даючи їх на фактичне розграбування неформальним групам. Якщо за "звичайних" умов це виклик, з яким, в принципі, можна співіснувати, то в умовах постійного нагнітання російського тиску, поруч з окупованою територією, ці групи раптом можуть стати неуповноваженими, але реальними гравцями на набагато серйознішому рівні і в суттєво більш вагомих безпекових процесах.

Є ризик недоврахування масовості та масштабності опозиції змінам. Зважування вантажівок на дорогах, корупційні схеми на транспорті, в сільському господарстві, комунальній сфері тощо мають не десятки чи сотні вигодонабувачів. Вигоду від корупції отримує не тільки той, хто на вершині піраміди, але й всі ті, хто отримує з цієї піраміди частки. Нібито прості речі як запровадження порядку на адмінмежі з Кримом чи врегулювання міжміського чи муніципального автобусного сполучення можуть потребувати величезних зусиль і гальмуватись спротивом не одного-двох гравців, а цілих великих груп, включно з їхніми клієнтами та громадами довкола.

Попри політичні заклинання, децентралізація не дає універсальних відповідей на виклики самоврядування в громадах. Маючи нібито більше ресурсів, частина громад вже сидить на позиках в казначействі, а отже виникає питання, що і як саме ставатиметься з тими громадами, які не дадуть собі ради. Чи успішні громади будуть обтяжені псевдо-суб'єктністю неуспішних? Як протидіяти нарізанню меж за комерційними інтересами? Встановлення меж громад великою мірою робилося під впливом інтересів крупних землевласників, що створить величезні загрози встановлення монополії на владу всередині цих громад, формування антидемократичних умов, коли наймані працівники землевласників, не маючи інших можливостей на місцевому ринку праці, будуть боятися голосувати на власний розсуд.

У тих громадах, які ми відвідали, вражали завзяття та ініціативність місцевих лідерів. Вони не завжди обіймають ключові посади, можуть бути в державному, приватному чи неприбутковому секторі, але вони є моторами змін. У випадку російської агресії або у разі продовження стагнаційної невизначеності в громадах – ці люди будуть першими кандидатами на примусове чи добровільне вигнання. Це повертає нас до питання про включеність суб'єктів.

Брак концептуалізованої візії, а далі – чітко окресленої політики щодо Криму призводить до надмірної реактивності дій української влади. Найгостріше в Україні це відчувається на Херсонщині. Тут виразно помітно, наскільки стратегічна ініціатива в процесі за останні п'ять років була в руках Кремля та приватних гравців – від Фірташа до Іслямова. Це видно з відсутності відповідей на базові питання облаштування Криму після деокупації. Навіть прості питання про те, як виглядає мапа українських суб'єктів в Криму, не отримують чітких відповідей. Практично всі, хто дотичний, відзначають нахабство, з яким російська влада продовжує політику тиску. На цьому тлі бракує помітного посилення формальних безпекових структур (а в деяких є помітний процес відтоку кадрів) і запаралелювання безпекових функцій у приватному та недержавному секторі. Значна частина спроможних гравців з українського боку мала б краще розуміти на підставі кримської практики, які саме загрози для їхньої безпеки та життя чекають на них у випадку розширення зони окупації.

Постійного моніторингу потребує ситуація в сфері міжнаціональних відносин. Відносини між українцями та кримськими татарами потребують особливої уваги. Турки-месхетинці, вірмени та інші етнічні громади, які постійно проживають на Херсонщині, переважно мирно інтегровані в українське суспільство, але час від часу з'являються свої лінії напруги. Це може бути зміна економічних обставин, демографічні зміни, побутові конфлікти чи навмисна диверсія ззовні. Гіпотетичний конфлікт може підірвати порядок денний регіону чи країни. У будь-якому випадку, стратегічне формування умов має виходити зсередини України.

Короткий висновок один: важливо тримати в полі зору кожен регіон з його унікальними контекстами. Кожне випадання потім складно компенсується і потребує надмірних зусиль. Херсонщина є одним із безпекових пріоритетів та мусить мати постійну неперервну увагу з боку всіх задіяних у створення та реалізацію політики сторін.

Оригінал