Росія повертається на глобальну сцену, виштовхуючи Україну на узбіччя

Кремль виявився жертвою власного обдурювання

Гра в обдурення.

Це саме те, що робить російська влада. Адже вичерпуються ресурси, які можуть гарантувати їй нескінченне всевладдя. Ось і доводиться блефувати, хімічити і шахраювати. Політика стає відтворенням повітря. Парадокс у тому, що російська влада виявляється жертвою власного обдурювання.

Ось кілька "обманів" з руйнівним (для самої влади) ефектом.

— Виборча кампанія в Мосміськдуму і вибори губернатора Санкт-Петербурга. Вибори в Росії є конституційним способом легітимації правління. Але перетворивши вибори на знущання, влада зробила їх фактором самопідриву. Якщо у населення немає можливості змінити правлячих на виборах, у нього залишається тільки вулиця.

— Силовики проти великого бізнесу: Майкл Калві, Давид Якобашвілі і Сергій Петров. Проблема навіть не в рейдерстві. Йдеться про формування тріади "влада-власність-репресивні органи". У цій тріаді силовики забезпечили собі право контролю. Що це означає? Смерть економіки і загрозу для суб'єктності самої влади. Жорстке путінське "Свавілля!" про справу журналіста Івана Голунова можна розглядати, як невдоволення Кремля свавіллям її силового ресурсу, що розпочав дискредитувати владу. Але ж викинути силовий ресурс із тріади вже неможливо — конструкція розсиплеться.

— Кадрові чистки. Вони стали буденністю для управлінського апарату і силових структур. Влада повинна очищати себе від іржі, яка її роз'їдає. Але чистки підривають принцип життєзабезпечення влади, який полягає в наданні апарату і силовикам права годування і права на свавілля в обмін на їхню лояльність. Ставите під сумнів непорушність цих прав — і немає у вас лояльності.

— Мобілізаційний сценарій. Кремль намагається відтворити радянський досвід згуртування нації перед загрозою ворога. Але чи можлива мобілізація, якщо немає ідеології? Якщо Кремль хвилюється, що зірветься Північний потік-2? Якщо влада лабузниться перед західним інвестором? Наскільки готові до мобілізаційного сценарію силовики, які хотіли б відпочивати не в Криму, а за межами Батьківщини?

— Мілітаризм як засіб зміцнення системи. Мілітаризм вимагає від народу готовності жертвувати і своїм життєвим рівнем, і своїми життями. Є сумніви в народній готовності до таких випробувань. Втім, виявляється, що немає достатньо вуглеволокна і для "Авангарду"!

— Росія повертається на глобальну сцену. Повернення в ПАРЄ, готовність Заходу до діалогу з Москвою, виштовхування України на узбіччя світової уваги — все це породило в російському середовищі ейфорію перемоги: "Ми вистояли, а вони здалися!". Хіба зустрічі Путіна на G20, його саміт із Трампом, налаштованість Макрона на діалог із Кремлем, рішення Туреччини закупити ракетні системи С-400 не доказ кремлівського успіху?

Тим часом, справа складніша. Захід побоюється посилення агресивності Росії в разі її ізоляції. Але готовність Заходу до "розмови" не означає повернення Росії в світовій клуб. Захід шукає нову формулу ставлення до Росії як ворожого суб'єкту, якого варто побоюватися, якого потрібно стримувати (звідси зміцнення НАТО), але якого не слід провокувати. Західні рукостискання означають не раптову довіру, а вимушене лицемірство.

— Путін як центр російської всесвіту. "Путініана" — тобто роздуми про те, як Путін продовжить свою владу після 2024 року, відводять увагу від важливішої проблеми: будівництва в Росії станової держави зі спадковою нерівністю. Володимир Путін є найважливішим інструментом цього процесу. Але успіх у становленні станової держави, найімовірніше, вимагатиме зміни політичного режиму, що дозволить тим, хто опиниться в Кремлі, покласти відповідальність "за все погане" на нинішнього персоніфікатора. Путінське лідерство в цьому контексті виявляється не самоціллю, а засобом руху до мети. Але чи захочуть росіяни жити в становій державі, куди їх заганяють?

— Фактор сили. Необхідність демонструвати силу за відсутності можливості самоствердитися в інший спосіб виявляється ще однією пасткою для російської влади. Влада не може відступити. Бо це визнання слабкості. Тому будуть гвалтувати Пітер Олександром Бегловим. Тому не поступляться в Шиєсе. Тому будуть думати, як компенсувати відхід у Єкатеринбурзі і в усіх місцях, де доводиться відступати.

У ситуації, коли інститути стали муляжами, насильство стає єдиним інструментом політики. Але сила завжди формує протидію. Ефекту бумеранга в політиці ніхто не скасовував.

Можна, звісно, і далі грати в обманки. Але рано чи пізно доведеться зіткнутися з відповідною реакцією. І здається, що в повітрі вже є відчуття цієї неминучості і загальний страх перед нею.

Оригінал