Ядерний шантаж – сімейний бізнес корейських людожерів-диктаторів

Трамп уклав угоду не з Кім Чен Ином, а з Китаєм

Інтенсивний внутрішньоамериканський дискурс з корейської ядерної проблеми, який триває більше року, має одну характерну оману. Майже весь американський аналітичний і медійний мейнстрім дружньо повторював одну й ту ж мантру: "Північнокорейський режим створив ракетно-ядерний потенціал, щоб забезпечити свою безпеку. Пхеньян ніколи від нього не відмовиться. Треба змиритися з цією реальністю. Північна Корея - ядерна держава. Нічого страшного і нічого нового в цьому немає. Навчилися ж ми, американці, жити з ядерним СРСР, а потім і з ядерним Китаєм!".

Цим хором корисних для Кремля буржуазних ідіотів періодично диригував найвідоміший у світі ядерний шантажист. Володимир Путін особисто виступав на міжнародній арені невтомним лобістом ядерного офшору Кім Чен Ина: траву їстимуть, але від свого сакрального права знищити Нью-Йорк з Вашингтоном не відмовляться, - пише Андрій Піонтковський для "Радіо Свобода".

Неправда. Не було і немає такої зовнішньої загрози безпеці Кім Чен Ина, для відбиття якої йому могла б знадобитися ядерна зброя.

Ядерний шантаж - це сімейний бізнес корейських людожерів-диктаторів, які морили свій народ голодом. Починав ще дідусь, який вивів північнокорейський атомний комплекс, створений СРСР, з-під контролю МАГАТЕ. Досконалості досяг тато, який розмахував відром з ядерними помиями і змусив Захід танцювати перед ним на багатосторонніх переговорах і постачати КНДР гуманітарну допомогу енергоресурсами, макухою для населення і вишуканими стравами для самого лідера.

Для Кімів це був перш за все бізнес, а крім того, людське марнославство, бажання звернути на себе увагу оточуючих і здаватися значними в їхніх очах. Усе що завгодно, тільки не прагнення режиму захистити себе від якоїсь зовнішньої загрози. Такої загрози для режиму КНДР просто не існує. Це Україні, як з'ясувалося, необхідна була ядерна зброя, щоб захистити себе від північного сусіда.

Напад на Північну Корею логістично і політично неможливий без згоди і без активної участі Кореї Південної. Політичний клас Південної Кореї приблизно порівну розділений на лівих і правих. Ліві з великою симпатією (але на відстані, звичайно) ставилися до режиму Кімів, бачачи в ньому втілення своїх юнацьких марксистських мрій про соціальну справедливість. Праві до 1990 року дійсно подумували іноді теоретично про можливе у світлому майбутньому мирне возз'єднання Кореї. Але досвід об'єднання Німеччини, за який західним німцям довелося заплатити величезну економічну, а східним - психологічну ціну, протверезив їх. Хоч, у порівнянні з двома Кореями, НДР і ФРН були майже однояйцевими близнюками.

Отже, ніякої зовнішньої загрози не було. Але в той же час ніхто з членів "святого сімейства" не міг відчувати себе в безпеці. І ніякі гарантії, клятви, підписані договори, щирі запевнення проклятого Заходу не могли б їм цієї безпеки забезпечити. Всі загрози таїлися всередині системи. Брата Кіма отруїли в прямому ефірі. Дядечка чи то розстріляли, чи то віддали на розтерзання псам. Лягли б трохи інакше палацові розклади - подібна доля могла б спіткати і саме Верховне божество. Такі професійні ризики будь-якого диктатора. Жодною ядерною зброєю їх не зняти. А ось продавши відмову від ядерного арсеналу економічно і політично якнайдорожче, можна було б ці внутрішні ризики пом'якшити. Тим більше якщо усунути зростаюче тертя з Китаєм, єдиною державою, здатною впливати на внутрішні розклади в Пхеньяні.

Ось ми і підійшли до найважливішого і багатьма ще не до кінця оціненого гравця в корейській партії. Сенсаційні події останніх місяців, включаючи сингапурський саміт, - результат економічного тиску Пекіна на КНДР і двох серйозних виховних бесід з Кім Чен Ином, який нарешті відвідав Китай.

Китай, як завжди, керується своїми довгостроковими геополітичними інтересами. І, на відміну від путінської Росії, дбайливо опікає свій ядерний офшор. Пекін не зацікавлений в "легалізації" міжнародним співтовариством північнокорейського ядерного арсеналу. З багатьох причин. Я назву найголовнішу. Визнання американцями КНДР ядерною державою "в законі" і перехід у відносинах з нею до політики взаємного стримування означали б, що Японія вже не може за будь-яких обставин покладатися на союзницькі зобов'язання США. При такому повороті подій Японія через кілька місяців сама неминуче стане ядерною державою. Що абсолютно не влаштовує Китай.

Китай абсолютно не влаштовує і єдина Корея під американським впливом на його кордоні. У 1950 році китайці, щоб запобігти такому сценарію, вступили у війну з американцями, які під прапором ООН відбили агресію КНДР проти Півдня і просувалися на Північ, взявши Пхеньян.

Але є фундаментальна різниця в ситуації на Корейському півострові в 1950-му і 2018 році. Вона дозволяє США і Китаю знайти сьогодні етюдне рішення, яке влаштовує всіх або майже всіх. Ні Південна Корея, ні США не прагнуть до об'єднання корейського півострова. Але їм дуже потрібна його денуклеаризація. Китай має намір зберегти вплив у Північній Кореї, яку він розглядає як буферну зону своїх привілейованих інтересів. Кім Чен Ин хоче довічно зберегти владу. Неважко побачити, що стратегічні цілі та особисті інтереси ключових гравців цілком сумісні.

Для США і КНР на календарі сьогодні не 1950-й, а потенційно новий 1972-й рік. Тоді ідеологічні та політичні антиподи, відкинувши вкорінені стереотипи, виявили, що в дуже важливих практичних питаннях реальної політики у них досить багато спільних інтересів. Історична зустріч Річарда Ніксона і Мао Цзедуна в Пекіні закріпила на найближчі десятиліття прагматичні відносини між двома країнами, які багато в чому визначили результат холодної війни між США і СРСР.

За 46 років багато змінилося. Виріс економічний потенціал Китаю. Суперництво-взаємозалежність двох світових гігантів буде визначати світову історію першої половини XXI століття. Корейська криза стала вдалим приводом і експериментальним майданчиком для налагодження нового циклу взаємовигідних, абсолютно позаідеологічних відносин. Дональд Трамп відправився в Сингапур укладати не угоду з Кімом, а робити перший начерк довгострокової угоди з Сі Цзіньпін: 2018 рік, як ремейк 1972-го.

Трампи приходять і йдуть, а Сі, як відомо, залишається. Він нікуди не поспішає і постарається досягти угоди, максимально вигідної для Китаю. Денуклеаризацію КНДР, в якій Сі і сам зацікавлений, він, зрозуміло, постарається продати Трампу не відразу і якнайдорожче. Як свою цінну послугу, вибиваючи поступки в ключових для нього питаннях: військову присутність США в Південно-Східній Азії, торговельні відносини.

Процес денуклеаризації, який насамперед модулює Китай, буде послідовним, але не миттєвим. Не випадково сингапурська декларація, яка підтвердила тверде прагнення сторін до повної денуклеаризації Корейського півострова, має досить загальний характер без згадки будь-яких конкретних планів і термінів. Проте мені хотілося б завершити аналіз саміту нотою стриманого оптимізму - надто вже очевидний контраст з атмосферою навколо Кореї декількох місяців давності. Залишимо вашингтонським володарям, які клеймили Трампа як розпалювача війни і закликали змиритися з реальністю ще однієї ядерної держави, можливість нагадувати, що він, мовляв, поступився диктатору і не домігся в Сингапурі негайного повного роззброєння КНДР.

Але зовсім не на користь Трампу була його довга тріумфальна прес-конференція. Зрозуміло, чому його юристи роблять все можливе, щоб не допустити або максимально скоротити допит Трампа під присягою комісією Річарда Мюллера. Тривалі монологи Трампа перетворюються в неконтрольований потік свідомості. Шоком для південнокорейських союзників став оголошений президентом на прес-конференції намір скасувати регулярні спільні військові маневри США і Південної Кореї. Це давня вимога КНДР. Трамп привів два аргументи на користь свого рішення: маневри з оборони Корейської республіки від можливої агресії з Півночі - провокаційні й руйнівні для американської скарбниці. Трамп прибув на саміт, щойно спровокувавши конфлікт з традиційними союзниками США по G7, і тут же продемонстрував, що здатний здати будь-якого союзника заради миттєвого "успіху".

Даремно американські журналісти поставили йому запитання про ситуацію з правами людини в КНДР. Давно відомо, що Трамп - абсолютно не по цій справі. Але він зумів вразити аудиторію здоровим цинізмом, заявивши в екстазі самозамилування, що десятки тисяч в'язнів таборів Кіма "знаходяться в числі переможців сьогодні. Я допоміг їм".

Загалом товариш Сі залишився дуже задоволений. Йому дістався більш зручніший партнер для геополітичної партії, ніж голові Мао. Чудові особисті якості Трампа - "зовнішньополітична невинність", нарцисизм, марнославство, спрага негайного піар-успіху - виявляться вельми до речі в жорсткій грі двох світових гігантів.

Copyright © 2018 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода