Россійський президент в образі Кашпіровського

Путін почав працювати на створення альтернативи самому собі

І ось воно знову, причому в п'ятнадцятий раз. 15 червня, нарешті, відбулася "Пряма лінія з Володимиром Путіним" - розмова президента з обраним для розмови народом, який отримав можливість викласти лідеру свої ретельно відрепетирувані скарги і прохання. Навколишній світ спостерігав, як працює найважливіший механізм управління Росією - за допомогою психологічного сеансу, в ході якого лідер повинен заспокоїти народ, зняти з себе відповідальність за все невирішену і створити надію, що воно якось вирішиться. Хоча б для тих, хто був обраний на роль докази путінського уваги до потреб народу.

Важко втриматися від враження, що лідеру цей формат давно остогид: нудно йому і нецікаво. І він же знає, що бере участь в підготовленому поданні. Доводиться викликати в собі драйв, зображати впевненість в своїх діях. Одночасно потрібно дивуватися неподобств, про які доповідає йому "лінія" - це повинно стати приводом для демонстрації турботи президента про своїх громадян. Вкотре одне й те саме. Так, безсумнівно, повинно набриднути, - пише в своєму блозі Лілія Шевцова для "Радіо Свобода".

До президента звернулися близько 2 мільйонів осіб, радіють кремлівські пропагандисти. Але чому радіти? Адже це національна трагедія! Сотні тисяч дзвінків і листів в Кремль з проханнями і благаннями росіян підтверджують: вибудувана в країні структура управління безпорадна. Якщо дзвонять Путіну, значить під Путіним - порожнеча. Дума, уряд, губернатори, місцева влада - все це разом і складає порожнечу. Перетворення "лінії" в єдиний спосіб для щасливчиків вирішити своє наболіле питання - це вирок і системі, і її лідеру. Втім, мабуть, і народ відчуває безсилля всесилля: адже в 2015 році було 3,25 мільйона дзвінків. Тепер дзвонити стали менше ...

Путінський вихід до Росії відбувся після 12 червня, коли протестна аудиторія Олексія Навального запропонувала владі свою "розмову". Коли президент почав грати всеросійського "Кашпіровського", він вже фактично отримав свого опонента, нехай і без електоральних (поки що!) шансів. Путін має відчувати, що тепер стане об'єктом порівняння, і порівняння це буде не на його користь. Своїм віком, стилем спілкування, невиразними відповідями, важко прихованим байдужістю в очах Путін почав працювати на створення альтернативи самому собі. Адже ось яка іронія: що б не робив відтепер Кремль, саме існування Навального навіть в очах тих, хто не є його прихильником, буде девальвувати образ чинного президента - через простий факт порівняння!

Втім, все, що робив Кремль досі, прасуючи політичну сцену і ліквідуючи політику як боротьбу за владу легітимними мирними засобами, бетонуючи легальні канали уявлення громадських інтересів, повинно було привести до того, що пристрасті вирвуться через "вулицю". Було очевидно, що при руйнуванні партійно-політичної структури виразником суспільних емоцій стане не партія, не парламент, навіть не група однодумців, а особистість з драйвом і харизмою, чи не побоюється йти на ризики, плює на компроміси. Саме влада породила Навального і продовжує працювати на його популярність - своєю недалекоглядністю, своїми страхами і панікою, своєю відсутністю відповідей і тим, що вона - влада - просто набридла всім, в тому числі і своїм прихильникам. Нарешті, своєї "лінією з В. Путіним".

Можливо, президент Путін в своєму діалозі з Росією і хотів дати відповідь своєму молодому і енергійному вискочці-опоненту і тим, хто 12 червня вийшов зі своїми антикремлівськими "кричалками". Але не зміг і тільки підтвердив, наскільки він сьогодні стає минулою натурою. І знову-таки в силу порівняння! Так, можна зрозуміти побоювання багатьох щодо Навального і навіть його відторгнення, в тому числі в ліберальному таборі. Адже боротьба з корупцією - не програма і не стратегія. Це популістський лозунг об'єднання найширших мас незадоволених. Причому в ім'я боротьби за владу. Але для чого конкретно потрібна ця влада того, хто підняв антикорупційне прапор?

Так модель лідерства Навального не допускає коаліції і союзників. Вона передбачає підпорядкування політичного поля єдиному Лідеру. І це страшно, бо, ох, як знайомо! Те, як організовувалися протести 26 березня і 12 червня, свідчить, що Навальний не боїться провокувати конфронтацію з владою. При цьому, мабуть, не замислюючись про долю тих, хто потрапить під кийки поліції: я ризикую сам, значить, будуть ризикувати і інші. Але ця властивість революційного лідерства і є єдино можливим засобом боротьби за владу при відсутності партій, інститутів і легальних засобів протидії режиму. А також при відсутності моральних критеріїв в політиці - інша Росії не знайома.

Російське самодержавство в його путінської персоналізації навряд чи знайде відповідь на виклик Навального. Якщо Навальний "втратить хвилю", виникне інший кандидат на роль тарана, який буде довбати одряхлілу.

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода